?

Log in

No account? Create an account
entries friends calendar profile Previous Previous
Олександр Клименко
jazz.jpg

Олександр Клименко – професійний музикант із консерваторською освітою. Факт важливий з огляду на своєрідність його творчості. Тим паче що й сам він акцентує на цьому увагу. «У моєму житті порівну музики і літератури», «мені подобається проза, яка синестезійно наближається до музики», «я присвятив багато часу експериментальній музиці».
Свідчення настільки промовисті, що обізнаний читач його романів «Коростишівський Платонов» і «Прихована фортеця» без зусиль зауважить схильність автора до експерименту й імпровізації. Віддавши щедру данину імпровізаційній музиці, музикант Клименко не розпрощався з нею і тоді, коли література, за його зізнанням, стала його сольним проектом. З певністю можемо твердити, що музичний досвід – із найважливіших джерел живлення уяви як у згаданих романах, так і в його химерній новелістиці. Це ж йому, молодому прозаїку Клименку, належить сентенція: немає більшої метафізики, аніж музика. Читати даліCollapse )
Leave a comment

Руслані Порицькій

Дядькова мати – стара, тому не пам’ятає свого чоловіка, не пам’ятає слова «атеросклероз». Вона щодня розкладає карти. Бубновий король лягає поруч із трефовою дамою, чирвовий валет спрямовує списа у напрямку пікового туза: нарисоване залізо не ржавіє, засмальцьований папір не рветься.

Мати, якщо у неї поцікавитись, звідкіля прийшов дядько Z, примружить очі у старечій усмішці й запитання проігнорує мовчки: вона знає, що її дядечко був із нею завжди.

…Колись вони мешкали в будинку, біля якого їздили тролейбуси, а в кіоску навпроти продавали цигарки. Однак згодом мати кинула курити, аби на заощаджені гроші купувати дядечкові льодяники. В тому будинку вони могли жити ще багато літ, але прості дії на кшталт купівлі цукерок чи відмови від тютюну, як з’ясувала згодом мати, «інколи призводять до кардинальних змін». Так сталося і з жінкою та дядьком на ім’я Z: одного дня вони опинилися на околиці, де між стовпами не гойдалися тролейбусні дроти, зате над заводськими трубами клубочився дим. Чому так сталося – дядько забув, оскільки був малий. Стара ж не пам’ятала з цілком протилежної причини. Проте забудькуватою жінка себе не вважала, хоча й здогадувалась: льодяники і цигарки не відіграли вирішального значення у квартирному переміщенні.

Словом, дядько Z так і не дізнався, що у нього колись був батько. Позаяк мати одразу після розлучення і розміну квартири у центрі міста на дві малосімейки на околиці назавжди викреслила чоловіка зі свого життя, а відтак й зі своєї – а заразом і з дядькової –  пам’яті. Викреслила настільки принципово, що й купи потрібних відомостей ураз позбулася. Проте отриманий у процесі розлучення нервовий стрес не минув безслідно, тож звідтоді жінка напевно знала таке: вона – стара мати, а Z – дядько, її маленький дядечко.

А ще у неї чомусь завжди світилось у душі, коли, мружачись на вечірнє сонце, вона уявляла силуети примарних морських дельфінів…

Читати далі на сайті "Української літературної газети"

Leave a comment


Галина Пагутяк, Олександр Клименко

РОЗМОВИ ПРО ЖИТТЯ І МИСТЕЦТВО
(Уривок з майбутньої книги)

Надруковано: "Кур'єр Кривбасу", №326-327-328, 2017 р.


Все, що є, – це те, чого могло й не бути. Книжки – не виняток. І ця, яку ви тримаєте у руках, також. Майже два роки тому я написав Галині Пагутяк повідомлення у Фейсбуці. А потім з 18 листопада 2014 року ми розмовляли, записуючи діалог у файлі, – аж до завершального фрагменту, надісланого Галиною 25 липня 2016 року. Це могло бути коротке інтерв’ю, але написалась книжка. Бо ж насправді все, що є і що ми отримуємо, – це те невипадкове, що мусило оприявнитись. Ми спілкувались на різні теми, але передовсім про філософію життя і мистецтва – літератури, музики. Необмежена у часі й обсязі послідовна розмова вигідно відрізняється від заздалегідь написаних запитань і отриманих відповідей, які не завжди здатні спровокувати новий сплеск обговорення. У тривалій бесіді можна повернутись до будь-якої з тем, аби щось договорити та уточнити, вільно вибираючи подальший напрямок спілкування.

Читати повністю
Leave a comment


У видавництві «Дискурсус» вийшла друком моя книжка «Весь цей літературний джаз». Назву інспіровано фільмом Боба Фосса «All That Jazz», дизайн – оформленням платівки «Bags' Groove» Майлза Девіса, яку в 1957 році (60 років тому) видала фірма «Prestige Records». Фрагмент легендарної платівки – на книжковій обкладинці. Також дизайн «Джазу» відсилає і до оформлення моєї попередньої есеїстичної книжки «Від не-початку і до не-кінця». Одне слово, такий ось двотомник.
З анотації...
Нова книжка Олександра Клименка «Весь цей літературний джаз» – це роздуми про життя і мистецтво, мораль і політику, про естетичні та філософські завдання, які розв’язуються у творчості. Одне слово, про all that jazz. Як зазначає у передмові Володимир Базилевський, книжка Клименка є логічним продовженням його попередньої праці – збірки літературно-критичних есеїв та інтерв’ю «Від не-початку і до не-кінця». «Весь цей літературний джаз» – інтелектуальна подорож територією літературно-музичної синестезії. Подорож у напрямку світоглядного перехрестя, де творчість урівнюється з життям, де роль письменника означає бути людиною не лише у часі написання твору, а й у повсякденному житті. Книжка містить есеї та інтерв’ю з відомим письменником.
Leave a comment


Скільки буде 2 + 2? Певен, дорогий читачу, що на запитання, поставлене у заголовку, ти не вагаючись відповіси: “Чотири”. Правильно. Сідай – п’ять, але лише з арифметики: адже числа, як і все навколо нас, окрім буквально-цифрового, мають іще й потаємний, сакральний зміст. 19 квітня суть цього змісту допомогли збагнути студентам факультету філології та журналістики Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки четверо поетів Лесиного краю – четверо спілчан: Галина Яструбецька (професор, завідувач кафедри української літератури), Олена Кицан-Пашук (доцент кафедри теорії літератури та зарубіжної літератури), Олександр Клименко та Петро Коробчук. Одразу обмовлюсь – того дня “2 + 2” в сумі мало… “5”, оскільки дійство, присвячене, на перший погляд, “модній”, а насправді одній із найдавніших поетичних форм – верліброві, – блискуче модерувала ще одна поетеса, теж професор СНУ, завідувач кафедри теорії літератури та зарубіжної літератури Марія Моклиця.
Саме Марія Василівна звернулась на початку зустрічі до кожного з вищеназваних авторів із запитанням: “Чим є верлібр для вас?”. Відповіді, зрозуміло, не забарилися:
“Для мене верлібр – це світанок, коли дерева, небо і пташки ще не римуються” (Петро Коробчук).
“А для мене – можливість ніколи не страждати, адже людина, коли пише, розриває коло сансари й тому не страждає” (Олександр Клименко).
“Це стан, який диктує, щó має бути написане саме верлібром” (Галина Яструбецька).
“Це стихія, здатна потягнути за нитку дощу і розпустити небо. Таке під силу лише вільному віршу” (Олена Пашук).
Після цього короткого оригінального представлення настала час практичного втілення висловлених максим. Розмаїття метафор Олени Пашук, філософська глибина поетичних асоціацій Олександра Клименка, езотеричний діалог зі світом архетипів Галини Яструбецької – все це вихлюпнулося, як весняний дощ, на студентів, які, схоже, були цілком готові його сприйняти (от що значить, коли викладачі самі є поетами!). Це видно було і з поставлених запитань, і з верлібрових-таки характеристик творчості кожного з митців, які надали присутні в аудиторії шанувальники поетичного слова (власне, така пропозиція ще на початку зустрічі надійшла від Марії Василівни як стимул до власної творчості). Переможцям цього своєрідного конкурсу – а це другокурсниці Оксана Демчук і Наталія Дмитрук, третьокурсниця Ірина Міщанкевич та четвертокурсниці Світлана Чекеренда та Ірина Семенюк, – було вручено книги з автографами згаданих вище поетів.
У розмові, окрім студентів, брали участь і волинські письменники – зокрема поетеса, доцент кафедри соціальних комунікацій СНУ Наталія Шульська та літературний критик, працівник відділу зв’язків з громадськістю Ігор Ольшевський.

Фото Максимa Кириленка
Leave a comment
imgsize.jpg

25 лютого в приміщенні книгарні «Є» відбудеться презентація збірки Олександра Клименка «Про дерева і левітацію». Модеруватиме зустріч Ольга Ляснюк. У презентації книжки беруть участь актори театру «ГаРмИдЕр». Початок дійства - о 17.00. Повідомляє «Волинська правда».

У своєму фейсбучному дописі відомий український письменник Степан Процюктак відреагував на прочитання поетичної книжки нашого краянина: «Пережив цієї ночі стан духовної події. Радості. Вкотре усвідомив розуміння глибин метафізичних кореневищ, які може побачити лише поезія. Читав поетичну книжку Олександра Клименка «Про дерева і левітацію». Вже нечасто потрясають вірші. Можливі причини описані ще в моєму романі «Жертвопринесення»… Але ті, які зачаровують – перечитую завжди. Крихкі метафізичні сполуки тоненької книжки стали тривкішими заліза. У світі тонких алегорій Клименка дуже комфортно. Я навіть зумів побачити там обриси інших життєвих сценаріїв, які не вдалося зреалізувати. (Наче світосприйняття поета трохи інше, ніж моє – але ірраціональне знає краще, хто близький, а хто далекий…)».

Відтак він ілюструє висловлене цитатами з нової книги волиняна.

«Кілька прикладів, - пише Процюк. - «Комахи лізуть під ноги, наче б у них не було долі» (моє захоплення); «не плач, якщо не стрінеш мене сьогодні: це потойбіччя теж не вічне. Ще: не плач, якщо не впізнаєш мене» (заціпеніння від смислів); «хтось пам’ятає човен, гірке серцебиття і дерев’яних апостолів» (архетипні чари); «не існує правди, більшої за материні ступні» (неконтрольовано – сльози…); «навіть, якщо те, у що вірю, не справдиться, дякуватиму тричі Тобі, Існуючому» (осяяння від мудрості поета поза нашим звичайним розумом)». Читаючи «Про дерева і левітацію» Олександра Клименка, він зізнається: «Будиться щось дуже тонке (навіть для мого розуміння) і давньозабуте. Хочеться жити вибухово. Або жити тихо і пронизливо. Хочеться жити. Дякую тобі, Поете».

Читати повністю на pravda.lutsk.ua
Leave a comment


Книжка «Про дерева і левітацію» Олександра Клименка – випадання з повсякденності у метафізику, це розповідь про людське життя, яке проростає з важкого коріння, щоб левітувати з повітряною легкістю в художній уяві митця. Дерева, помножені в поетичних рядках О. Клименка на горизонти і води, нагадують читачеві, що світ, який народжується у творчих візіях, може стати найважливішим прижиттєвим надбанням – еквівалентом справжньої віри, надії, любові.
Leave a comment



РИБА МАЄ ІМ’Я
Володимирові Базилевському

– Цить, Сашко, не плач. Не плач, дурачок. Приклепаємо косу, та поїдемо на сінокіс на Десну, та накосимо сіна, та наловимо риби, та наваримо каші.
О. Довженко. Зачарована Десна

«Риба – це Ісус Христос.
Океан хлюпає поруч.
Риба лежить на березі. Вона судомно дихає і майже не думає про воду. На спині – сліди від гарпуна…
– Клянусь! Навіть камінь в Його промінні уподібнюється сонцю!»


З молотком нахилившись над дошками, швагро всмоктує гаряче повітря, наче величезний пилосос. Дивиться у мій бік, гукає:
– Іди сюди!
Іду.
Думаю: «Замало слів, аби сказати навіть про те, що відчуваєш, коли пилосос, цей металевий гігант із гумою насадок та пластмасою труб лежить розібраний у замкненій шухляді й не поворухнеться – лежить, але й ти заліг у кульбаби і крізь стебла трави, поверх метушні комах прозираєш землю глибин, глибину коріння, святу глину – прозираєш з єдиною метою: пізнати знериблений океан побіля ніг Христових».
– Іди швидше. Притримай дошку. Отак, – швагро нервує. – Будь уважний! Пальці прибери, бо вдарю молотком!  Читати даліCollapse )
Leave a comment
no title

Василь Слапчук. Чорне і біле: відмова від сірого

Коли Юрій Олеша висловив своє захопленням з приводу того, що Олександрові Гріну прийшла в голову така прекрасна тема фантастичного роману («Блискучий світ»), автор образився, позаяк вважав свій твір символічним, а не фантастичним. У новому романі Олександра Клименка «Прихована фортеця» читач знайде чимало художніх елементів, які формально дозволяють віднести твір до жанру фантастики. Наприклад, епізод, у якому Оксану, дружину одного із головних героїв, на пішохідному переході збиває авто: «Від удару Оксанина голова відірвалась від тулуба і, пролетівши тридцять кілометрів, упала на лісовій галявині посеред пахучих конвалій – біля селища Високі Горби». Попри це, якщо вже вдаватися до класифікації, роман Клименка радже символічний, ніж фантастичний.
Читати повністю на "Буквоїді"
Leave a comment
слапчук

У 2013 році вийшов друком роман "Книга забуття" Василя Слапчука.
Вчора головний редактор журналу "Золота пектораль" Володимир Погорецький повідомив, що з'явились паперові версії журналу за 2014 рік (№1-2 та №3-4). У першому номері - моя коротенька прелюдія "Читаючи «Книгу забуття»" і розлога розмова з автором роману. Розмовляли ми наприкінці 2013-ого року - за рік до війни...

ЧИТАЮЧИ «КНИГУ ЗАБУТТЯ»

З творчістю Василя Слапчука я познайомився у 1999 році, прочитавши вірш «Ніч. Яблуня гілкою у шибку стукає…» з книжки «Укол годинниковою стрілкою». Пригадую естетичну насолоду від верлібру, а також радість від думки, що поет, котрий пише настільки мудрі твори, живе поруч, близько, в одному зі мною місті, у Луцьку. Наскільки близько – я, звісно ж, не здогадувався. Та як виявилося згодом, Василь зі своєю мамою Лідією Олександрівною мешкав по інший бік парку 900-ліття Луцька, на вулиці Ветеранів – п’ятнадцять хвилин ходи від мого будинку.
З Василем ми познайомилися у лютому 2007 року. Я пішов до нього разом з директором видавництва «Твердиня» Миколою Мартинюком. Це сталося напередодні луцької презентації моєї книжки «Supraphon», яку й подарував Василеві, а у віддарунок отримав дві поетичні збірки – «Дванадцять ню» і «Сучок на костурі подорожнього». В одній з подарованих мені книжок автор написав: «Радий знайомству – на майбутнє спілкування». З того часу ми спілкуємося часто. Стали друзями. Це одне з тих небагатьох абсолютно невипадкових знайомств, якими дорожу.  Читати даліCollapse )
Leave a comment