?

Log in

No account? Create an account
entries friends calendar profile Previous Previous Next Next
Василь Слапчук. Передмова до роману «Коростишівський Платонов» - Олександр Клименко
supraphon
supraphon
Василь Слапчук. Передмова до роману «Коростишівський Платонов»
Обкладинка

Автобіографічний роман «Коростишівський Платонов», написаний луцьким письменником Олександром Клименком

Складно сказати, звідкіля починається письменник, беззаперечно лише те, що засвідчує він свою появу/присутність текстами. В контексті особи письменника, книга – єдиний документ, якому можна довіряти, усе решта не має сенсу, оскільки й сам письменник набуває значення тільки за наявності книги. Книга – це місце реєстрації автора, в якому він отримує ім’я.
Ім’я письменника – Олександр Клименко. Перша його книга має назву «Supraphon», її складають новели та повість «Пазл пазлів». З цієї книги починається письменницька біографія О. Клименка, проте сама книга позбавлена ознак початківства, навпаки, відзначається рисами творчої виробленості та виваженості. Авторська зрілість проявилася як на рівні змісту творів, так і засобів вираження. Книгу прийняли читачі, вона втрапила у поле зору критиків, навіть була відзначена премією імені Миколи Гоголя («Тріумф»). Отже, попри в’ялість сучасного українського літературного дискурсу, дебют видався вдалим.
Однак, усе це – справи днів минулих, наразі нашій увазі Олександр Клименко пропонує свій новий твір – роман «Коростишівський Платонов». Не маю наміру його тут рецензувати, скажу тільки, що він написаний так, ніби перебуває у своєрідному діалозі з «Супрафоном». Ряд прямих відсилань та алюзій об’єднують ці дві книги, наче підводні води злучають два озера. Ймовірно, що й наступні книги не втрачатимуть цього зв’язку: кожна книга як пазл, певна сукупність цих пазлів урешті складуться в Книгу, яка вміщатиме весь світ.
Головні герої роману – письменники: Андрій Платонов і Вася Місяць.
У Анатолія Дімарова є мемуари «Прожити і розповісти», а оскільки Дімаров – письменник, то «розповісти» означає – написати, написане ж автор у тій чи іншій мірі неминуче проживає. Отже, про будь-який фрагмент мемуарів чи автобіографічної прози можна сказати, що він прожитий як мінімум двічі: перший раз у ході зовнішнього життя, другий – у процесі внутрішнього. Утім не лише письменники, але й нормальні люди також живуть подвійним життям. Зовнішнє життя – реальне, дієве, однак його сюжет лише частково залежить від людини, більшою мірою від обставин, що формуються під впливом волі або ж сутності величезної кількості суб’єктів та об’єктів світу. Відтак зазвичай дійсний розвиток подій відрізняється від бажаного, що спричиняє невдоволення і спонукає до пошуку альтернативних варіантів, які б мали здатність загоювати травми, компенсувати втрати, усувати розбіжності, зумовлені зіткненням інтересів, і в результаті привносити комфорт у буття індивіда.
Такою віддушиною для людини є внутрішнє життя, тут можна надолужити упущене. У декого інтенсивність внутрішнього життя може домінувати, перевищуючи активність життя зовнішнього. Останнім часом альтернативне буття укріпило свої позиції (Інтернет, комп’ютерні ігри і т. д.), людина виявила більшу схильність до ілюзорності, аніж її можна було запідозрити. Утім це лише побіжне зауваження, а веду я до того, що коростишівський письменник Вася Місяць не такий уже й дивак. Можливо, Місяць найменший дивак із усіх тих, хто витворив для себе віртуальну реальність, оскільки він не шукає в ній альтернативи буттю, а прагне віднайти його продовження, аби реалізувати у всій можливій повноті.
На перший погляд, може видатися, що світ письменника Васі Місяця розпадається на дві частини: світ живих і світ мертвих, обидва впорядковані так, що персонажі, які їх заселяють, ніколи не стикаються. Вася контактує або з живими, або з мертвими, уникаючи зводити їх до однієї компанії. Проте робить це не тому, що знаходить між ними якусь суттєву відмінність, а з тієї причини, що не бажає зайвий раз бентежити ні тих, ні інших нагадуваннями про потойбічність.
Варто пригадати, що герої «Супрафону» часто щезали наприкінці новел і повісті «Пазл пазлів», проте в їхньому зникненні чи навіть й смерті завжди зберігалась надія на вічне життя. Мабуть, тому в романі з’являються, оживаючи, ті, хто з деякого часу перебувають у вічності – Андрій Платонов, Квітка Цісик, Ернест Хемінгуей, Сергій Курьохін: «лише пишучи про дорогих серцю людей, можна написати і про себе».
У цьому смислі коростишівський письменник цілком поділяє думку Ернста Юнгера, яку той висловив у щоденнику «Роки окупації». А написав Юнгер таке: «Потрібно б про кожного покійника згадувати, ніби про живого, і про кожного живого так, ніби нас уже розлучила смерть. Тоді наші бажання направлені до чогось вищого, до цілісної особистості, котрій ніщо не завдасть шкоди».
Якщо Васі Місяцю у його житті й творчості йдеться про щось, то найбільше саме про цілісність – цілісність світу, цілісність особистості... А світ, як і сам Вася, не був би цілісним без Батька. Вася відкрив, знайшов Батька (Платонова) так, як відкривають і знаходять Бога. В такій іпостасі Платонов і сприймається у цьому коростишівському світі, який є моделлю Всесвіту, його образом. Будучи плодом Місяцевої уяви, Платонов постає перед нами як Творець. Дуже може бути, що Вася Місяць зі своїм Коростишевом тільки тому й існує, що його ретельно виписав Андрій Платонов у котромусь із романів. Своїми взаємопроникними писаннями Платонов із Місяцем утворюють колообіг, зациклюючи буття у безконечність.
Вася Місяць – коростишівський письменник, цебто не письменник-маргінал, не провінційний писака, а письменник конкретного, зазначеного світу – центрального в ієрархії тих географічних назв, що фігурують у романі. Письменницьке кредо Місяць сформулював дещо парадоксально, однак абсолютно правильно: на його думку, кожен твір письменника має бути автобіографічним, про кого б чи про що б письменник не писав. У цьому вся суть письменництва. Письменник мусить втілюватися в істоти, речі, стихії, щоб писати про них, як про себе. Інакше«виходить фігня».
Вася Місяць цілком здатний сказати те, що й Рут Фуллер Сасакі: «Будди і патріархи відчували величезну скорботу, спостерігаючи, як живі істоти прив’язані до царства народжень-і-смертей і чуттєвої ілюзії, – прив’язані настільки, що ось уже упродовж незчисленних кальп, що пройшли до нинішнього часу, ніхто з них так і не зумів віднайти звільнення. Тому будди і патріархи виокремлювали слова з туману безсловесності і передавали форми в безодні безформності. Але, як тільки спадають окови ілюзії, хіба можуть залишатися якісь слова і форми, що їх варто обговорювати?»
Оскільки Місяць довго німував, він знає не тільки ціну мовчанню, але й ціну слову, тому, як ніхто інший, знає, що каже.
Вася Місяць – латентний коростишівський будда і патріарх.
Пишучи про персонажа роману, я не упускаю з виду автора, а позаяк вони обидва письменники, існує небезпека (чи спокуса) поміняти їх місцями... Але, здається мені, що й за цих обставин кожен із них дав би собі раду.
Коли я кажу, а я це кажу, що роман Олександра Клименка
«Коростишівський Платонов» – автобіографічний, тоді спадають рештки оков ілюзій і не залишається жодних слів і форм, які варто було б обговорювати. Залишаєтсья текст, завжди відкритий і до кінця не прочитаний. Текст, який є спробою віднайти звільнення.
Leave a comment