?

Log in

No account? Create an account
entries friends calendar profile Previous Previous Next Next
Літературна Україна №17 (5446): Світи ілюзорні й реальні (повна версія) - Олександр Клименко
supraphon
supraphon
Літературна Україна №17 (5446): Світи ілюзорні й реальні (повна версія)
Tverdynja_Korobchuk_Flejta1

ПЕТРО КОРОБЧУК, «БОСА ФЛЕЙТА»: ПОЗА ГРАФОЮ «ТА ІН.»
Петро Коробчук. Боса флейта. – Луцьк: Твердиня, 2011. – 376 с.

акваріум людей консерва повна рибства
окатих окунів і безпощадних щук
о скільки тут їх є – за сто? а чи за триста?
і тільки ти між ними одненький коропчук
П. Коробчук. Маршрут № 2


Літературні вправи сприяють прискоренню свідомості (про це казав у одному з інтерв’ю Йосип Бродський), але так само вони надаються до її гальмування. Максимальна самовідданість формулюванню думок у слова з усвідомленням того, що тебе можуть і не почути, – саме так виглядає стоїцизм, до якого можна наблизитися через письменницьку працю і який може запалити аскетичне сонце у свідомості, якщо б раптом над головою згасло небесне світило. І навпаки: говоріння заради досягнення примарних цілей є нічим іншим, як потуранням власній сліпоті – у ньому можна щезнути, наче у пітьмі.
Все просто. Не складніше, аніж відокремлення зерна від полови…
Людей, які пишуть, багато. Не сотня, і не триста – більше, у рази. І кожен (буває, що й насправді безпощадно) торує професійний шлях, згідно зі власними уявленнями про кінцеву мету своїх писань. Тож немає нічого дивного у невідповідності, котра часто виникає між художньою вартістю книжки і розголосом/мовчанням довкола неї. Звісно ж, було б ліпше, якби все відбувалося зі справедливою адекватністю, у межах осмисленої літературної ієрархії – так, як це ще обов’язково відбудеться… Але на тій негайній адекватності не так уже й залежить. Зрештою, найважливішою подією є авторський текст, який можна відстоювати у своєму серці вже сьогодні, у такий спосіб резонуючи з прийдешньою справедливістю. Відстоювати, знаходячи у своїй художньо-естетичній правоті та уподобаннях однодумців.
Книжка поезій «Боса флейта» Петра Коробчука, яка вийшла друком у луцькому видавництві «Твердиня» (четверта у доробку автора після збірок «Загальний вагон», «Рецидив» та «Гіллясте лице»), є подією. І не лише в контексті волинського літературного життя. Підстава для такого твердження – філігранна досконалість Коробчукових віршів.
У художньому оформленні книжки використано картину Мікалоюса Чюрльоніса «Фуга» (наскільки мені відомо, ідея обкладинки належить авторові). Фуга як музична форма є найвищим досягненням поліфонічної музики, в її основі – тема, яка еволюціонує в різних голосах. Художник не обважнює картину людськими постатями – лише безтілесні деревця в різних регістрах, тембрах і площинах вивищуються над життям, вивищуючись також і над Евклідовою геометрією. (Пригадується інша зневагомлена, сповнена сонця картина Чюрльоніса – «Рай», на якій зображено й зовсім нетутешніх ангелів…) В анотації до «Босої флейти» йдеться про «світи ілюзорні, захмарні, реальні», «людей дивакуватих, лукавих, щирих», «бароково-сюрреалістичну світобудову». Оформлення обкладинки, збігаючись зі стисло викладеною в анотації концепцією поетичної збірки, налаштовує читача на умиротворене, майже музичне звучання «Флейтових» віршів: «Я перекреслив зле, лихе забув / і на локальний біль наклав табу» («День, що минув, так і не став хітом…»). Книжка складається з тринадцяти розділів (разом зі вступним «Віршем трикрапковим»), таке компонування дозволило авторові увиразнити тематично-стильовий діапазон представлених віршів.
Цитату з вірша «День, що минув…» можна вважати певним програмним фундаментом, нижче якого, образно кажучи, «будівельні» роботи не проводяться: поетичні «цеглини» кладуться виключно вгору. Тому художні інтенції «Босої флейти», оминаючи драматизм, але й не потрапляючи у пасторальність, скеровуються автором у руслі емоційно-врівноваженого мейнстриму: сум, проте не горе; медитативна одинокість і тимчасова безвихідь, але не вбивча самота, не фатальна розпука. І хоча зле перекреслено, а лихе забуто, натомість біль співпереживання, співпричетності – не щезнув, хоча й зазнав модифікації: вольовим рішенням поет заборонив його нетабуйоване (неконтрольоване) перетікання у вірші, аби в такий спосіб повідомити, що реальність сприймає філософськи, без ремствування, зі спрямованою у прийдешність надією: «Світ ще повторить тебе / та перед тим – перекреслить…» («Крізь неустояний мул…»).
Змістовну ємність текстів зумовлено духовним досвідом віршника: версифікаційна техніка і життєва практика є своєрідними посудинами, в точці сполучення яких розпочинається творча реакція – ланцюгова настільки, що й не зрозуміти, в який момент викрешується перша інтонаційно-настроєва іскра – у принциповому для Петра Коробчука напрямку: «і спробуй зберегти / (нехай гундосять ниці) / рельєфний негатив / душі на плащаниці» («поглянь на тінь свою…») або: «…я птахові насипав крихт / перед собором / і шум чиїх не знаю крил / чув за собою…» («хай і розхристаний сюжет…»). (Свого часу Акутагава порівнював єдність форми та змісту зі сплеском долонь: яка вдарила першою – невідомо. Так само виглядає справа з неподільною цілісністю завіршованого слова та осмисленої людиною дії.)
Віртуозне володіння словом лежить в основі естетично-вишуканої вербальної системи П. Коробчука. Рими в його поезіях з’являються переконливо, з ненав’язливою логікою: «Перенаселені сади / драбин і кошиків виглядають. / Щоб горлечко не застудить – / придумала криниця ляду» («Боксує з вітром вітру тінь…»). На ланцюговому диханні читаються й Коробчукові верлібри: «Довго / наслухав зозуль. І гайових, і в лісі. Чому ж ти не чуєш / кування в блискучих снігах? І темні дощі / не доносять до вуха мотив довголіття» («Це може бути будь-яка частина доби…»).
Від експериментів із мелодикою звуків до естетики «чистого мистецтва», котре й узагалі може ігнорувати читача, – один крок. І Коробчук подекуди опиняється на роздоріжжі: з одного боку – самодостатність мови, з іншого – потреба озвучити те, що відчуваєш, у виразних словах, яка передбачає реципієнта. І поет робить свій вибір: заглиблюючись у вербальну гру, він не піддається суто мистецькому залюбуванню словом, а постійно виявляє свою присутність, у такий спосіб оживлюючи текст. Тому навіть пейзажні описи під Коробчуковим пером зазнають обов’язкового олюднення. Так у «Варіаціях літніх» спочатку вчитуємося в деталізований пейзаж: «Гроза без списків і без черги вмивала, бредучи селом / червоний черепиці череп і бляхи білої шолом. / Тремтіла, мов ракета, ринва, і комин втискувався в дах, / і срібна мандрувала риба в неврівноважених ровах. / Створіння, явища і речі, немов у кольорі кіно, / ставали: бірюзовий вечір і аметистове вікно…», як раптом увагу «прорізає» згадка про капітанів на паперових кораблях – доречна, тепла, яка змушує з більшою причетністю сприйняти попередню грозову картину. На подібне натрапляємо й у вірші «біля ставка лелек серпнева ставка…»: «ще тільки в перспективі літо бабине / нема й розмов про морок сивих мряк / та вже небесним магелланам і сіндбадам / вогні сигнальні палить пізній мак».
Читаючи поезії «Босої флейти», вкотре розумієш: найкращий результат досягається тоді, коли мистецтво суголосне зрозумілим людським почуттям.
Колись Роберт Шуман іронізував: деякі фаворизовані композитори спочатку вигадують віртуозні пасажі, а вже потім замислюються, як заповнити між ними проміжки. Згадані Шуманом «професіонали» у давні часи ще не вміли роздягатися перед окатими об’єктивами, аби посприяти власній популярності. Зате нині, коли їхні нащадки чинять піар будь-яким коштом, ми не дивуємося, що більше чуємо і знаємо, про тих, хто голий… Невипадково у віршника з Луцька виникають – не такі вже й безадресні – запитання: «ти входиш у десятку найкращих / ну як тобі в десятці найкращих?/ ти входиш у сотню найкращих / ну як тобі в сотні найкращих? / ти входиш у тисячу найкращих / ну як тобі у тисячі найкращих? / ти входиш у / ну як тобі в»?
У сучасному літературному акваріумі одним письменникам не тісно навіть із древніми греками, тоді як інших дратують їхні сучасники. П. Коробчук належить до літераторів, котрі викладаються у творчості й не переймаються довкололітературною вовтузнею: «я літотарі програю в стрибучості / (даруйте за брутальність – літюрбі) / та і нема охоти брати участі / у колотьбі / себе самого переріс ти брате / збагнувши слави смóрідливий тлін / тобі і жити зручно й помирати / в графі та ін.» («і хочеш віршувати і – не можеш…»).
Скромно, без найменшої манірності задовольняючись графою «та ін.», до якої він – без жодного сумніву – аж ніяк не належить, Петро Коробчук (у післяслові до книжки Микола Кодак іменує поета повновірним і повномірним) мислить на високому поетичному рівні, що переконливо засвідчив у віршах своєї нової книжки.

березень 2012 р., Луцьк
Leave a comment