?

Log in

No account? Create an account
entries friends calendar profile Previous Previous Next Next
"Кур'єр Кривбасу" №№ 224-225 Повість В.СЛАПЧУКА «Кенгуру завбільшки з цвіркуна»: варіант прочитання - Олександр Клименко
supraphon
supraphon
"Кур'єр Кривбасу" №№ 224-225 Повість В.СЛАПЧУКА «Кенгуру завбільшки з цвіркуна»: варіант прочитання
Стиль – відображення людини. Яскравість стилю знаходиться у пропорційній залежності від таланту автора. Якщо не має людина своєї унікальної оповіді, вона і стилю свого не матиме. Бо навіщо вислуховувати те, що ми і так знаємо, чи про що, принаймні, можемо здогадуватися? Але стиль перестає бути скарбом на дні Маріанської западини лише тоді, коли автору вдається вимурувати органічний художній моноліт форми та змісту.
Три попередні романи Василя Слапчука («Сліпий дощ», «Дикі квіти», «Осінь за щокою»), незважаючи на різноспрямованість жанрових векторів, засвідчують той рівень індивідуального почерку, коли вистачає однієї прочитаної сторінки, аби впізнати автора. (Не йдеться про те, подобається письменник чи ні, проте акцентується на тому, що пізнаванність є неодмінним атрибутом виразного стилю.) Поет і прозаїк В. Слапчук, еволюціонуючи у часі, стає все більш пізнаванним – це відбувається з тією поступовістю, з якою щороку виходить у світ одна з книг цього письменника, – а тому манера його письма навіть у невеликих за обсягом творах безпомилково ідентифікує автора.
У своїх прозових творах В. Слапчук, уникаючи моралізаторства, але послуговуючись безвідмовною іронією та гумором, моделює сюжетні ситуації, аби вкотре проартикулювати власне до них ставлення. Любовні трикутники-квадрати, батьки і діти, тещі та свекрухи, співіснування творчості й побутових проблем, обігравання сексуальних відносин, чвари і примирення, прощання і прощення, розставання та повернення, моління про черствий хліб з цибулею і отримана екзотика у вигляді чіпсів та крабових паличок і так далі, etcetera – питається, яка мистецька ідея за цим криється? На яку мішень націлена авторська вправність?
«Кенгуру завбільшки з цвіркуна» – одна з трьох повістей, увійшовших до книги «Клітка для неба». Аби дійти кінця оповіді, вистачить години. Аби переконатися у тому, що автор володіє оригінальним мовленням та власним методом монтування художньої структури і художнього змісту, вистачить цього невеликого за обсягом твору.
У повісті – яка на початку заповідається майже казкою – торгують квашеними ялинками і зігнутими цвяхами, наче пересічному українцеві тільки того й треба, що з’їсти натщесерце шматок засмаченої олією ялинкової гілки чи, забивши в стіну кривого цвяха, повісити на ньому засклений подружній портрет. Всередину цієї quasi-казки зовнішній світ потрохи просочується Пентагоном, «депутатською звичкою перебивати», «демократією під загрозою», Президентом, Головою Верховної Ради, парком 900-річчя Луцька і т. д., а слідом за тими пентагонами-президентами-головамиверховноїради – вже й зовсім реальним розладом у сімейному житті однієї супружньої пари.
Химерні імена персонажів повісті «Кенгуру завбільшки з цвіркуна» – І, Ця, Лана, Ніхто, Хтось, Чи, Компутер – під час читання поволі набувають земних рис. Подібні незвиклі, ба більше – неіснуючі імена В. Слапчук використовує й у романі «Осінь за щокою» (жіночі: Зела, Кола, Ія; чоловічі: Ого, Кір, І Ван). Тільки на відміну від «Осіні за щокою», де за допомогою вигаданих імен автор вивільнює тривале драматургічне дійство в багатовимірне просторове середовище, персонажі повісті (внаслідок обмеженої тривалості розповіді) перетворюються на заручників власних абсурдних імен, і та запрограмована абсурдність з легкої руки автора підштовхує читача до можливості довільної заміни дивних імен більш звиклими – приміром, І – це Іван, Ця чи Лана – Світлана тощо. Чи намагається автор, зашифровуючи своїх персонажів, натякнути на те, що буденність, максимально завуальовану на початку розповіді, наприкінці повісті буде остаточно дешифровано – аналогічно до того, як відбувається декодування імен І, Цієї та Лани уважним читачем?
Від початку повісті зрозуміло: є чоловік, є жінка, а час не стоїть на місці. Змінюється чоловік, змінюється жінка. Вони перестають знаходити порозуміння, їхні взаємовідносини загострюються. Жінка змушена вигадувати собі минуле, а чоловік – дійсність. Чи здатні вони повернутися одне до одного обличчями? Чи впізнають одне одного?..
«І – романтик. І любив помріяти. Про красиве. Про високодуховне». «Ця – прагматик. Їй дай помацати. Їй скажи, як зветься. Їй треба знати ціну. Ця зроблена з металу». «І охороняв ангел. Цю – собака». «Ангел охороняв душу І. Собака – тіло Цієї».
Зміщена на кілька сторінок вглиб розповіді, відбувається ініціалізація персонажів. Символіка (срібна горошина на оксамитовому дні пуделка, офірні голуби, вірші на склі), ситуативні та сюжетні налаштування – все збирається в подієвий ланцюжок, а стартове розведення різнохарактерних персонажів по кутках асоціативного рингу підсилюється введенням нових опозицій: срібна горошина – квасолини у борщі, офірні голуби – сталеві шроти, вірші І на склі – епістолярна спадщина роману Цієї з якимось поетом.
Саме такий «швидкий» метод розставляння опозиційних героїв і «швидке» задання характерів використовує В. Слапчук у романі «Дикі квіти» (чоловік – Степан, дружина – Лариса, син – Вовик Степанович) в якості своєрідного плацдарму для стрімкого створення не так сюжетної, як психологічної колізії. Завдяки такій ініціалізації персонажі оповіді початково можуть сприйматися (і, мабуть, сприймаються, оскільки цього прагне сам автор) читачем з деякою однозначністю. Проте у процесі кристалізації характерів Василь Слапчук надає оповіді багатовимірності, виводить її з площини наклеювання ярликів.
І – чоловік. Ця – його дружина. І мріє про Лану, бо Лана – «таємне знання та езотеричне вчення». Ця згадує Хтося. Думаючи про Лану, І палить листя жовтої або чорної порічки, з Цією палить, вочевидь, щось традиційніше – «Приму» чи «Прилуки» (дозволяю собі таке припущення, оскільки про порічку в епізодах з Цією не згадується). Купуючи зігнутого цвяха, І вирішує: «Подарую його Цій на 8 Березня... А Лані подарую маленького, завбільшки з цвіркуна, кенгуру». Він не намагається образити Цю, просто Лана, на відміну від Цієї, зуміє по-справжньому оцінити феєричне «подарування» неіснуючого у природі міні-кенгуру. Мабуть, тому Ця має тіло, у неї може порватися бретелька на ліфчику, а чи може таке трапитися з безтілесно-ефірною Ланою, у якої «черевички маленькі – обидва на одній долоні поміщаються», а сосочки ніжні, наче пелюстки пролісків?
Військовий Хтось – перша любов Цієї, яку вона «пронесла як прапор», – вправно стріляє по голубах, якими І шле Лані свої ранкові вірші. «У Хтося одне поранення і дві контузії. Хтось ветеран усіх локальних воєн, учасник конфліктів і захисник Вітчизни за її межами», – характеризує Хтося Ця. А за словами І, саме Хтось вкрав його, І, скрипку, подаровану канадським дідом. Чи, може, у такій метафоричній манері І натякає, що хтось, подібний на Хтося, вкрав і його справжню Цю?! (Бо, як дізнаємося пізніше, Ця і Лана – насправді одна жінка! Щоправда, Ця на Лану – так дедалі частіше здається І – стає все менш подібною.) «Коли знайду скрипочку – Лана зіграє мені щось веселе. Лана гратиме на скрипочці, а я буду гортати ноти», – думаючи про Лану, каже І, й, мабуть, не втрачає надії «оживити» Цю. Принаймні, допоки він вірить у Лану і шле їй офірними голубами щоденні листи, Ця залишається живою, як залишається живим він сам: «Якби не Лана. То б і не він. То б і нічого».
В повісті «Кенгуру завбільшки з цвіркуна» Ця з І (чи І з Цією) без кінця сваряться – не менше дванадцяти разів. Сварки – як їм і належить за визначенням – завжди діалогічні, але В. Слапчук сам полюбляє, аби персонажі спілкувалися навіть під час чвар. Тим більше, що діалогічність належить до авторського методу сюжетного інтонування і формоутворення: поки хтось балакає, роздумує уголос, лається чи освідчується у коханні, оповідь загострюється, а критична композиційна маса накопичується, щоби, дійшовши точки золотого (бажано – золотого) перетину, вилитися у фінал.
Дійство у повісті зведено до необхідного мінімуму. Сюжетні лінії у В. Слапчука взагалі рідко бувають бурхливими (з найбільшою подієвою амплітудою написано роман «Сліпий дощ», у якому «трилерність» жанру спонукала до сюжетної активності), оскільки письменник тяжіє до деталізованого психологічного письма з використанням афористичних констатацій, гумору, іронічного «проходження» улюбленими – політичними, економічними, культурними і життєвими – темами.
Так у «Диких квітах» найбільш подієвою є друга, написана про хлопчика, частина роману («Калюжа пізнання»), оскільки психологія дитини найкраще дешифрується у грі. (Про дітей Василь Слапчук пише з особливим теплом та любов’ю. Хоча діти у нього – майже завжди не зовсім «справжні» діти. Але й дорослим автор обов’язково залишає шанс не перетворитися на аж занадто «справжніх» дорослих.) Натомість першу частину («Крихти хліба у бороді Конфуція») і третю («Жінка без косметики») роману можна стисло переказати двадцятьма реченнями. Але, щоб надати реченням потрібного психологічного забарвлення, треба написати два розділи роману…
Із самого початку І начебто знаходиться у привабливішому – зважаючи на його поетичність, романтизм, любов до красивого, духовність – світлі. Але виразний (навмисний) авторський акцент на «високодуховності» І відразу вступає у конфлікт із повідомленням про собаку, охороняючу тіло Цієї. (Душу І, як пам’ятаємо, тим часом оберігає не хто інший, як ангел!) Автор усе вирахував точно, і треба бути безсердечним «сухарем», аби після слів про собаку та ангела не визнати – хоча б авансом – паритету між Цією та І в перерозподілі чеснот та недоліків, якими нагородив головних героїв письменник. (Виділене курсивом «автор усе вирахував точно», не вагаючись, заміняю на «автор усе точно відчув», оскільки при структуруванні сюжету, як і при деталізації образів, Василь Слапчук послуговується насамперед поетичним досвідом та творчою інтуїцією, тому деяке дистанціювання від прозової раціональності вносить в оповідь безтілесність і легкість, але не аморфність.) І ще: маніакальність І грає проти нього й в епізоді, коли йому на якусь мить здається, що Ця – безжалісний кілер, тримаючий в руках пістолета, аби порішити його, І. Але пістолет зненацька перетворюється на звичайний фен – і читач отримує карт-бланш на припущення: а може, І й у ставленні до Цієї теж хворіє на маніакальність?
Найменш присутніми персонажами повісті «Кенгуру завбільшки з цвіркуна» є Ніхто, цьоця Чи і Компутер.
Цьоця Чи – доволі ідіоматична і однозначна постать, суміш бійцівської тітки з якимось механічним кіборгом-термінатором. Згадка про неї виникає в одній з останніх сварок між Цією та І й тим окреслює горизонти та перспективи всіх евентуальних подружніх протистоянь-ворожнеч: цьоця Чи якраз і може стати тим кілерівським феном, чи то пак звичайним пістолетом, за допомогою якого крапки над «і» у житті І – отакий каламбур – буде розставлено назавжди.
Що стосується Ніхто та Компутера, то тут справа видається цікавішою, оскільки цих персонажів можна розглядати як абсолютно окремі сутності (приміром, Ніхто – якийсь приблудний сантехник: недаремно ж грюкає кришкою бачка? Компутер – нісенітний персонаж, промовляючий наприкінці повісті сентенції на кшталт «чоловік без жінки – як смичок без скрипки»). Або ж можна подивитися на них, як на інші «я» вже відомих нам персонажів: Ніхто – alter ego Хтося (або й сам Хтось, якщо поекспериментувати з відмінюванням імен), а Компутер – alter ego І (якщо не сам І).
Ніхто в квартирі І та Цієї з’являється нізвідки (подібним чином з’являвся дідусь, виходячи зі стіни, в новелі «Четвер»), наче його було матеріалізовано згадками Цієї про Хтося. Раптова поява Ніхто Цю аж ніскільки не дивує: з Хтосем вона знайома не перший рік, тому і матеріалізацію Хтося-Ніхто сприймає спокійно: паранормальність у межах життєвої ситуації їй зрозуміла. Проте коли І зусиллям волі матеріалізує срібну (читай: даремну) троянду, Ця настільки здивувалася, що викликала лікарів (треба думати, з психіатричної лікарні).
Останній і невипадковий персонаж, котрий з’являється на заключних сторінках книги, – Компутер, якому І не боїться зізнатися (як зізнається самому собі), що Ця і Лана – одна й та сама жінка, що відбулося відчуження близьких людей, що вони з Цією більше не впізнають одне одного і що ситуації вже не зарадити – амба, гаплик, повний капець, стоп-машина! Це Компутеру І каже: «Нема в природі гармонії. Коли тебе на плач тягне, обов’язково всі довкола починають реготати». Компутер – персонаж обов’язковий: мусить же існувати той, в кого зіпсується програма після того, як він дізнається, що віра у вічну, як Бог на небі, любов виявилася затяжною ілюзією, стрибком у побутовий вир... Тому Компутер (чи, може, сам І?) не регоче – у нього за всіма технічними (життєвими) канонами зависає програма.
Повість добігає кінця: І йде з дому. А від луцької крамниці «Дари природи» (крамниці «Дарів природи» у Луцьку вже давно немає, як немає Лани та Цієї в одному тілі) йому назустріч іде жінка – Ця? Лана? Чи, може, якась інша?..
У процесі читання побутовий абсурд повісті увиразнює читачеві прірву, утворену під ногами персонажів, і театр Василя Слапчука, на сцені якого розгортається життя, перетворюється на театр побутового абсурду. Хаос не заповнює ту підніжну прірву, бо побутовий абсурд (як і будь-який інший псевдоабсурд) має свої межі. Тому свідоме загострення автором стосунків між персонажами оповіді всередині сконструйованого театру не призводить до фатальних подій: границі зазначено, хаос і загибель свідомо не передбачалися. Натомість психологізація стосунків (cпочатку спровокована передчуттям, а потім і знанням, що справжня трагедія як не обіцялася, так і не обіцяється) набуває забарвлення світлої безвиході й водночас підводить до обнадійливої думки про те, що якщо не вирішиться все якось так, то обов’язково (а чи принаймні) відбудеться якось інакше.
Та інакшість на краю прірви – шанс, даний автором героям повісті, аби вони, купивши рівненьких нержавіючих цвяхів, збудували для себе курінь взаємопорозуміння. Але це й шанс, даний автором самому собі, аби, врешті-решт, заспокоїтися, бо він, автор, зробив усе можливе: повість написано, перспектива у персонажів існує – можна повертатися до квашення звиклих огірків, забивання правильних цвяхів і написання наступних творів.

31 січня 2008 р.
Луцьк
Leave a comment