?

Log in

No account? Create an account
entries friends calendar profile Previous Previous Next Next
"Золота пектораль", №3 (24): мої вірші з передмовою Петра Коробчука - Олександр Клименко
supraphon
supraphon
"Золота пектораль", №3 (24): мої вірші з передмовою Петра Коробчука
zp-logo1

Петро Коробчук. Імпровізації поета-музиканта Олександра Клименка: «Ми – безсмертні, як осінній вітер…»

Це вже другий випадок у моєму житті, коли я очікую від прозаїка (а сьогодні йдеться про Олександра Клименка) поетичної книжечки. Позаяк він час від часу позиціонував у своїх прозових творах як поет. Спадає на думку мій «перший випадок» – Валерій Ляхевич. Автор трьох (наразі виданих) романів («Мандрівний домовик», «Опалима купина», «Скарби Скарабея») та есеїстичної розвідки («Слово про арійський етнос»). У своїх двох перших романах то там, то там Ляхевич цитує вірші (уривки чи повністю) нібито головного героя. Хоча ми розуміємо, хто насправді є автором логічно вмонтованих у тканину оповіді поезій.
Але повернімося до Олександра Клименка…
Нарешті, от-от, моя мрія на порозі до… Бо від часу виходу першої його книжки «Supraphon» (новели та повість) і роману «Коростишівський Платонов» я не раз говорив (не кажу: підштовхував) Сашкові про видання збірки поезій. Котра висвітлила б ще одну грань його таланту. Для багатьох – несподівану і незвичну. Нестандартну. Але – цікаву.
І хоча книжки ще немає, але сподіваюся, що сьогоднішня добірка у «Золотій Пекторалі» – серйозна заявка на її незадовгу присутність у творчій біографії письменника.  
Бажано, аби читач віршів Сашка Клименка мав музичну освіту. (Бо наш сьогоднішній автор закінчив Київську консерваторію). Бажано, але не конче обов’язково. Хай би він (читач) просто любив музику. І не тільки вишнево-вербово-калинову чи гімно-стрілецьку. Бажано – джаз. Бо саме джазові ритми й інтонації вчуваються іноді у нервових, іноді у лагідних енжамбеманних рядках О. Клименка.
А також – класику. Вона теж присутня. У поезіях Олександра можна почути моцартівську печальну радість чи бетховенське глибоке дихання. Трагізм Альбіноні чи пантеїзм Вівальді.
Втім, казати про це – зайве. Варто просто читати не дуже прості вірші. Омузичені внутрішньо і зовнішньо. Акордовані серцем і гармонізовані душею. Всуціль синкоповані. Але синкопи – світлі й теплі. Як ото літній дощ. Відкриті для всіх, хоча й не всім зрозумілі. Глибокі й високі. Як небо. Як дерева. Як вода чи трава. Хто до чого доріс.
Нашарування тропів, які на перший погляд забігають один перед одним, не витворюють какофонії звуків, барв, почуттів. Навпаки – тут маємо своєрідний симфоджаз: у кожного інструменту – свій голос, разом з тим вони звучать злагоджено і гармонійно. Під орудою Олександра Клименка.
P. S. Я навмисне не цитував жодного Клименкого рядка чи піврядка (виняток – друга половина заголовка). Хоча спокуса була. Бо і он там чудово читається, і он там несподівано. А в цьому місці то взагалі не віриться, що таке можна відкрити. Думаєш: «І чому не я це зробив?» І так само подумки відповідаєш: «А тому, що ти не Сашко Клименко…»


Олександр Клименко

***
Берег,
піраміди сміття на лінії річки,
пейзажна маса з жовтуватим пігментом.
Якась
причетність до метаморфози,
і напередодні –
кістляве перехрестя дерев,
як Екклезіаст,
з якого –
світло.
Не намагаєшся дивитися убік, іти.
Комахи лізуть під ноги, наче б у них не було
долі.
Продовження?

***
Рамена як стіна
для вітру. Встромляєш в землю
крила, п’єш сон-траву із алюмінієвого
кухля – і засинаєш: день-два
лежиш собі у свитці
обабіч крил, що їх –
після того, як прирівняв рамена до стіни, –
у землю вглибив.
І вапняні
менестрелі у дудки грають, дарують тобі
засніжені скроні, лев’ячі пазурі, віск.
Кажеш до них, очима
синь увібравши, аби
дарували ще, ще.
– Ще.
Навколо – мур. Над муром –
вітер. Мимобіжно
хтось кине до ніг оберемок
трави:
– Візьми.
– Що узяти?
– Дитинку з воску. Артеріальний
тиск. Нехай на тебе полює чорний лев…
Заступом обкопуєш
вкриті пір’ям каркаси. Ремінь
доточуєш, просуваєш руки:
кухоль набік нахилився – і сон-ріка
тече.

ІЗ «ПРИСВЯТИ МАЙЛЗУ ДЕВІСУ»
Коли скінчиться
середньовіччя, і соняшники
стануть
частиною видінь,
тоді птахи віщатимуть
про пиріг, про Олегівську вулицю,
чиє каміння –
мертве, живе, біле.
Станемо пити воду,
жевріти над домінуванням
циклічності.
Календарна мішанина
вибілить місце
прийдешньому небові,
світило наблизиться і –
залишиться.
Як сон. Тому
не плач, якщо не стрінеш мене сьогодні:
це потойбіччя теж не вічне.
Ще:
не плач, якщо не впізнаєш
мене.

***
Будинки
в снігах, кульбабах.
«Тепер минуле злилося з реальністю».
Ти у повітрі не день,
не секунду.
І навколо тебе – сніг, білі
стіни, стеля.
Там, з того боку, – отвори сурм.
Сніг: сніг.
Питати номер, просити сірники, хліба.
Важко
ангелам твоїм помирати у кожній
з клітин…
Наче зоряний порох:
шлях ховається у ліщинових заростях,
єдинороги
вмирають від втоми чи живуть і смакують
солодощами.
Забуті слова викликають ностальгію.
Уламки
падають на дику землю, хмари летять
до соломи,
до сонця:
сніг,
сніг.

КВІТЦІ ЦІСИК
Раєм
називаю місце, де Квітка –
жива.
Я не вмію співати.
Коли ж
співає ангел,
він співати, як Квітка,
не вміє:
вчився без натхнення, пас задніх
et cetera.
Ангел-бо (о, своєчасна єресь!)
величина скінченна, куца –
як сонце зі срібла,
як місяць із вічного
золота...
Перекладаю
слова на музику звуків – музику
металевої
крові:
найнержавійніша сталь –
це моя любов до тебе,
Квітко...

***
Мама-мама
п’є де́рева-де́рева молоко.
Єдинороги,
як діти, позіхають на схилах.
Тато –
мій тато живе на зірці. Донька бігає,
нічого
не просить.
Час мінливий:
не встигає звикати до тебе листя
кленове.
Я люблю, коли тече вода:
вона
залишиться.

***
В захаращених
паркових
алеях люди не вітаються,
не розтуляють розумних
ротів:
вони німе єство дерев вивчають
ізсередини,
інкрустуючи пам’яттю
кожне зелене серце, зелений
пагін.
Між бляшаних,
паперових, пластикових
кучугур листя ходять ті осяяні –
бо марять пласким сонцем і
опуклим місяцем –
люди:
їхні сподівання, –
зашиті у вохристу, аж золоту
рибину,
що її не сьогодні, так
завтра буде
вкинуто в ювенільну воду, –
не справдяться.
...шукають,
з ким обмінятися рукостисканням,
кладуть голови
на теплу землю, кажуть:
– Пробач. Не випоминай...

***
Осінь. Час
підримовує Боткіна: лікуватися
заради чого?
Все це стосується творчості – де останній
з апологетів?..
Ще:
це нагадує
провінційне кладовище,
де дітям на Великдень
дають цукерки,
писанки.
– Витягай білет, – кажуть тобі.

***
Тридцяте
листопада:
осінь
переповзає в зиму.
Книжка Еліота,
розчахнута,
під мухами лежить
(білі мухи – передзимові
плями на
свічадах),
і я присутній
при вибіленому
дійстві...
В очах –
народжується день.
В очах –
зима із мухами, зима
злотава
з мороком:
така вже дійсність, іншої
не буде.
– Натомість
ми – безсмертні, як
осінній
вітер, – без пафосу
нагадую
собі.

***
Валідол
не дорожчий від метелика:
ангели
вагомо сидять на стільцях,
неврастенія, татуюючи
серце,
рухається
капілярами, хитає труби, космічні
палі.
Неприкаяна звірина,
востаннє
наздоганяючи свідомість,
вимагає не припиняти жертвоприносин,
мітить
довгі серцеві кістки
нагадуваннями про
валідол, метеликів, терплячість, зламані
речі, дерев’яних
людей, про «у смерті –
життя», про нескінченні, незліченні «про», і –
людину кладе на
землю.
Смерть
нагадує непритомність:
єдинороги майорять у кімнатах, нішах,
дзеркала
тебе цураються.
І крізь акацій доісторичних
кору
підшкірні гладіатори
в німу рибу
рота
вкладають
черствих риб
крихту.

***
Лінія горизонту – подвійна
а-ля Елюар –
нагадує
про речі, які залишаться й тоді, коли
відбудеться
те, що відбутися мусить, а напад мовчання
скінчиться на березі річки,
до якої звикаєш, як звикаєш до всього
природного –
пейзажу, статики, руху, – і, звикнувши,
не помічаєш
сяйливих звірів: вони біжать
із Софіївської землі
до тебе, а тебе – майже
немає.

***
Праворуч –
дерев’яні птахи та боязкі, сором’язливі пні.
Кам’яні звірі, глибинний очерет –
ліворуч. Невже
всі ознаки забуття тепер мої?
Дякую:
я ще вірю у вогонь та
бачу уві сні ковчег із незмінним
голубом.
(Чи так пробивається з-під снігу
травичка?)
Я давно не знаю,
що робити з такою кількістю
свят,
але
щосекунди дивлюся через плече на кульбаби літа,
аби оживити
тебе.

***
Тиша:
брили з хмарами лягають
на землю
білим молоком.
Шляхом пливе пісок
із вертикальним оксамитом і зеленню
фарби:
занадто багато кольору, світла –
нехай буде так.
Нехай
назавжди
сліпоту із шовку й скла
буде сховано у дерев’яні
скриньки
німої тиші
картинами дитинства,
черствим хлібом і порізаною
п’ятою.
Німа тиша моєї романтики –
вона лягає на землю...
Навіть зараз,
коли час став слухняним,
я пливу,
а старезне коріння прагне стати
схожим
на зірки,
що я неквапом
дістаю
із серця.

...відламую
чисте оперення
смерті,
перетворюючись на круглому щиті
в абсолютний
і живий,
коричневий та об’ємний
пісок.

***
Навіть якщо те,
у що вірю, не справдиться,
дякуватиму тричі Тобі,
Існуючому.
І купивши свічки у
сліпих бабусь, конвалії прийматиму
в подарунок…
Вистачить
слів, аби не питати і повітря,
щоб жити. Вистачить
часу: серце
сурмить.

ДИПТИХ
1
Кладу
до рота металевий ключ – тобі.
Дезорієнтована,
розглядаєш стелю, стіни:
– Де ми?
Тиша у відповідь – це тиша й відповідь
водночас.
Над горизонтами нашої уяви –
піраміди.
– Нефертіті…
Мовчиш, пам’ятаючи про
металевий
сплав…
Для нас
історія не має діалектичної
цілісності,
натомість імена наші – вичерпний
Геґель.
Ми – голі
та живі: у тебе папілома на шиї, у мене
рецепт, виписаний
урологом.
Наша поезія – як і наші
тіла, але
в ній більше кисню.
…Косатки
на жовтому березі – чорно-білі гори на
горизонті.
– Коли ти навчився писати вірші?
Дивлячись
в очі тобі, не брешу.

2
Якби
я вмів відповідати на
прості
запитання, ти б запитала:
– Як живеш?..
(А може, поцікавилася б чимось іншим, ще
простішим.)
– Зі зміщеним серцем.
Твої руки – у скарбничці мого життя.
Моє життя – у неволі твоїх рук.
Павук плете павутину, бо він – одинак.
Ми вміємо співати зранку –
пісню.
– Вірші спалю, попелом притрушу дубове листя.
…Видобуваю
лісового кліща зі свого
тіла:
фізіологія нас пантрує фобіями, впорскує
у свідомість тілесний
формалін.
– Каркас у небі, оторочений полотном, – це Сіддхартха.
– Сиріч – Будда? Ти не помилився?..
Гра у слова́ передбачає слово, розбурхане серце –
ніжність.
– Не спи, допоки на зависне над нами
дирижабль зі свинцю.
– Як тебе звати?
– Мене?..

***
Бачу сонце,
я – в його обіймах.
Корінці кульбаб і насіння
трави
тепер розумію, як і тоді розумів,
коли сливи за пазухою
носив, сік пив і м’якоть в собі
зберігав...
На горизонті –
кімната з повітрям та стеблами
безсмертника.
Дні підступають
вище, звуки
ховає сурдинка: неприсутність
власна на власному
святі –
святому.
Думай. Мовчи. Слів
не озвучуй. Перетворись
на сонце, візьми себе
в обійми.

***
Сегодня ночью снился мне Петров...
Й. Бродський

Сьогодні
в метро
зустрів Іванова з рулоном
паперу
та банкою
фарби й подумав, що час справді
зафарбовує
людей:
уже не видно скрипки,
хворобливого
смичка.
І виникає бажання
гнати
юність, наче собаку, –
подалі від ілюзій, мертвотної
атрибутики
цвяхів,
квашеної капусти,
а вночі – долати незримих примар,
вірити
у тривалість
життя.
***
В землі не сховати людського тіла,
як у кар’єрі чи в глиняній
ямі не сховати
світла.
Глечик падає. Глечик
не б’ється.
Життя застигає в очах, застигаючи
в зрячому серці.
Ми ще повернемось
в білу хатину, під білі –
з дерев’яними,
як натільні хрестики, стовбурами –
вишні.
Наш дальтонізм прогресує, ми майже
святі:
земля – у роті, крила – на землі,
цвяхи з обценьками –
в кишені.
Земля – безкрила: світла
не сховати.

***
Дерев’яний
чаклун учора і назавжди сховав мою
любов.
А мені залишив гілки ліщини, дуба, сосни:
буду вірити снам і боятися
днів.
Я бачу: змінилися мої пальці і моя любов.
Дерева – до них
манить.
Але я буду вірити і боятися.
Далекі
дерева – дуб, сосна –
це пружне коло, це – зміна декорацій.
Немає батьківщини і
блакитних річок із блакитною
водою, але є справжнє щастя – справжня
радість:
скоро я навчуся пити таку
воду.

***
Циркулює
утіха. А вітер
степом кочує, а коник
сюрчить... Коли
сонце позбудеться
золота, а місяць –
стосу речей,
засяду за абетку,
стану відмолоджувати
м’язи обличчя,
волосся. Але:
як позбутися
каміння, непотребу
ремесел? Потрафлю
горічерева плисти,
підсолювати воду,
як мама вчила.

Нас не роз’єднували
сторони світу. Ми
підіймали відро, і корба
била по гіпсових плечах.
Іноді, аби пригадати тебе, кажу,
що ми – діти
чоловіків, жінок.
Але: життя
не робить з тебе ангела,
з мене – точить самотність,
як синяву.
– Сьогодні, днем раніше
і обов’язково – завтра
побачу вагітне черево
під дзеркалом, під деревом
на траві.

Ти спокутуєш
гріхи, я
сурмлю, торкаючись розтруба
вустами: сухо
вежі підіймають
черепицю над нами. Вітер
нас ізсередини вимуровує
вежами. Горло стає
безводним:
– Під закаблуками –
океан, який упокорили,
і небо, в яке увігнали
зубці та крила
з ключами.

***
Блудний син повернувся, Рембрандт намалював,
м’ясо з’їли, – тепер треба жити далі.

К. Москалець

Сніг – на Чернігівщині, сніг –
у Луцьку:
справедливий Брейґель
нікого не оминув, занесених снігами
згадав.
Гілляччя квітне,
мисливці до Свята готуються,
рушниці чистять: надумали
жити вічно.
А собаки – собаки ситі,
їх тепер Рембрандт розмалює
і м’яса –
вегетаріанського, черешневого, справжнього
м’яса –
для них у найкращому
з супермаркетів купить:
– На всі гроші!

Безіменна,
всеприсутня
дівчинка – до себе – каже:
«Не забувай!»
– Дякую, – обіцяю, її почувши, –
я не забуду.

***
Дерева: злітає
кора на гірки вапняку
в галереях, і гойдається камінь
під серцем.
Дерева. Дерев’яні рами. Вода –
у порожніх кишенях,
очницях:
варто запам’ятати.
Пливе
човен з апостолами, і
дерева поклали пальці у холод, гілки
віддавши воді…
Знову античне небо
зніматиме плоть, наче маску.
Як м’якоть
стебел, доріг: я йду за сонцем.
Дерева: у рухливій скрині –
північ, південь. Дерева:
схід, захід.
Йду за сонцем.
Хтось пам’ятає човен, гірке
серцебиття і дерев’яних апостолів
з ниткою
справжнього холоду.
Йду за сонцем,
аби нарешті відокремити його
від себе.

Луцьк
2 comments or Leave a comment
Comments
zagaykevych From: zagaykevych Date: April 21st, 2014 09:04 am (UTC) (Link)
Дякую, Сашко за ще одне - нове задоаолення від Твоїх текстів!
supraphon From: supraphon Date: April 21st, 2014 12:18 pm (UTC) (Link)
Аллочко, дякую! Радий, що тобі сподобалися вірші. Дякую!
2 comments or Leave a comment