?

Log in

No account? Create an account
entries friends calendar profile Previous Previous Next Next
"Золота пектораль", №3 (24): інтерв'ю з Войцехом Песткою - Олександр Клименко
supraphon
supraphon
"Золота пектораль", №3 (24): інтерв'ю з Войцехом Песткою
330px-Wojciech_Pestka

ВОЙЦЕХ ПЕСТКА: «ПИСЬМЕННИК ІСНУЄ У НЕВЕЛИКОМУ ПРОСТОРІ СВОЄЇ МОВИ…»

Войцех Пестка народився 27 листопада 1951 року у м. Пйонкі, закінчив факультет математики Люблінського університету ім. Марії Кюрі-Склодовської.
Як поет дебютував у студентські роки, публікувався в «Kamenie», належав до поетичної групи «Сансара». Займався науковими дослідженнями, працював садівником і програмістом, багато мандрував Центрально-Східною Європою.
Твори письменника публікувалися у журналах «Twórczość» («Творчість»), «Odra» («Одра»), «Lublin» («Люблін») і перекладалися німецькою, англійською, російською, українською та латиською мовами.
Автор поетичних книг «Звичайна розмова» (Ченстохова, 1976), «Місто» (Ченстохова, 1976), «Десять віршів для Гроша» (Люблін, 2005), «Spacer po linie / Мандрівка линвою» (спільно з Анною Багряною, двомовне видання, Львів, 2008), «Три на три» (у співавторстві з Майрою Асаре та Сєрґеєм Морейно, Радом, 2010) та книжок прози «Ballada o żyletce» (Варшава, 2009), «До побачення у пеклі» (Варшава, 2009; Львів, 2012), «Як мало… о. Йозеф Гацкій (1805–1876), біографічний нарис» (Радом, 2012). Як перекладач долучився до наступних видань: Анна Багряна, «Wyśnij mnie» (Ченстохова, 2008), Павло Щириця, «Uobecnienie legendy / Оприсутнення Легенди» (спільно з Івоною Василевською, двомовне видання, Київ, 2010), Василь Слапчук, «Kobieta ze śniegu / Жінка зі снігу» (спільно з Івоною Василевською, Люблін, 2012).
Лауреат Нагороди маршала воєводства Мазовецького (2010) за літературні досягнення, Міжнародної літературної премії ім. Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» (2012).
Член Товариства польських письменників, Товариства польських журналістів. Стипендіат Міністерства культури і національної спадщини Польської Республіки.
 

– Пане Войцеху, у чому для Вас полягає сенс письменницької праці?
– Хотів б вірити, що такий сенс існує об’єктивно, що письменницька праця не є виключно наслідком генетичних, психологічних вад особистості не виникає через необхідність компенсації невдач, яких зазнаємо, або принижень, що їх теж не шкодує для нас життя.
Не розумію, чому одна людина узурпує право нав’язувати іншій свою життєву філософію і своє розуміння сенсу існування (чи безсенсовності). Письменник не є кращим за інших, швидше – гіршим, позаяк не бере участі у спільній «боротьбі за життя», він лише ухиляється та виправдовується… В інтересах справи, що її робить письменник, переконати інших у надважливій ролі його покликання, місії. Тим паче, що ті «інші» висловлюють згоду, хочуть, щоб хтось сказав їм, що саме вони мають почути, як мають сприймати світ, погоджуються, щоб хтось судив життя від їх імені.
Якби використовував порівняння, сказав би так: праця письменника нагадує мені відчайдушні зусилля потерпілого, який на безлюдному острові пише листа з проханням про порятунок і, закорковуючи, кидає пляшку у море під час відпливу. Письменницька праця у подібному ж ступені безнадійна. Спроба подолання самотності, розмова з іншою людиною, крик про допомогу… Однак якраз це не є позбавленим надії.
– Будь-яка професія може сприяти вдосконаленню людини. Але, за словами Йосипа Бродського, мистецтво є найпотужнішим прискорювачем свідомості. У процесі написання тексту в інший спосіб активізуються можливості людини, інакше осмислюються нею філософія життя, позаяк у творчому акті відбувається деяка підміна очевидної фізики незбагненністю метафізичною. Наскільки унікальним, на Вашу думку, є досвід, що його літератор здобуває у процесі написання художнього твору?
– Писання – це насамперед праця, праця, праця і наполегливість, заінвестована в діяльність, ефект від якої не піддається вимірюванню. Постійні сумніви та самотність – почуття, що супроводжують цей процес. Неможливо скористатися бодай-чиєю допомогою в момент, коли приймаються рішення, та у хвилини творення (добре названого творчим актом). А ще до того – специфічний матеріал: слово. Не щось універсальне, наче образ, колір, звук, смак, позбавлене бар’єрів, загальне для всіх. Письменник існує у невеликому просторі своєї мови, окресленої географічно, культурно, історично…
Чи є у тому важкому занятті, яке вимагає аскези, щось благородне? У спостереженні за словами, у перевірці їхньої здатності імітувати відтінки кольорів і почуттів, гру, котру веде з нами доля? Наскільки вдається видобути з укладання слів щось більше, що в словах не міститься, натомість є людською таємницею, до якої письменник намагається наблизитися?
Та специфічна матерія змушує літератора вдосконалювати письменницьку майстерність, технічну вправність. Автор – подібний до ремісника, зобов’язаного пізнати таємниці професії, щоб стати майстром. Оскільки кепський кравець навіть з найкращої тканини зшиє жахливий костюм. А слово і є тим найкращим, омріяним матеріалом...
– Світові відомі імена багатьох польських письменників, а діапазон польської літератури є широким: від белетристики – до інтелектуальної прози. Який стильовий контекст є для Вас близьким? У якому жанровому середовищі почуваєтесь найбільш комфортно?
– Вирішальним критерієм щодо жанру, форми, яких набуває текст, є теза, якої дотримуюсь, починаючи писати: тема сама собі шукає відповідну форму, відповідну мову – процес, який триває довго і не завжди завершується успіхом. Часто це є ірраціональною частиною праці письменника, приреченого на інтуїцію, інстинкт.
Вірш, нагадуючи миттєвий – наче оком змигнути – спалах, є певним розумовим перенапруженням. Ймовірність помилки, використання недостатньо влучного слова у вірші напрочуд висока. Проза дозволяє звести до мінімуму ризик помилки, зазвичай тут більше слів і відповідальність за висловлену думку між ними розподіляється, розпорошується рівномірно. Однак, це вимагає кропіткої роботи, характер якої аж ніяк не порівняти з молитовною зосередженістю, притаманній поезії.
– У Вашому літературному доробку – поетичні збірки, книжки оповідань та есеїв, біографічні нариси. Які художні теми хвилюють найбільше і про що хотілося б повідати у своїх творах читачеві?
– Причина завжди однакова, чи йдеться про вірш, чи про біографічний нарис – спроба привернути увагу інших до тієї теми, яка є важливою, актуальною, гідною пригадування, неповторною. Обов’язковою умовою для порозуміння з реципієнтом є щирість, навіть якщо правда не є надто захопливою, свідчить не на нашу користь про історію, про нас самих, є складною для самого автора.
Шкода часу на вигадування міфів, життя обганяє нас, провокуючи уяву настільки неймовірними подіями, що не варто й вдаватися до фантазій.
– Культура спирається на традицію і водночас потребує постійного оновлення у зображенні людської психології. І, ясна річ, у кожного митця складається своє бачення функціонування сучасного мистецтва. Музикант, актор Петро Мамонов сказав: православних святих є тому багато, щоб кожна людина могла обрати для себе найбільш близького і зрозумілого. Натомість Бог – один… Екстраполюючи ці слова у площину міркувань про традиційну та інноваційну творчість, запитаю: чи цікавлять Вас подібні аспекти побутування мистецтва? Де особисто для Вас завершується традиція і з’являється бажання експериментувати, виходити за межі засвоєних професійних навичок?
– У принципі можна сказати, що відколи людина здобула свідомість і з’явилися зразки перших записаних слів, особливо нічого не змінилося, хіба лише тло, реквізити. Потреби ж людини залишилися: вона хоче їсти, кохати… Важливі справи, які керують її життям, – незмінні від самого початку. Людина намагається надати сенс своєму існуванню. Якщо щось і змінюється, то це знання про світ, механізми природи, можливості техніки. Тому спосіб мовлення, спосіб комунікації мусить відповідати новим суспільним знанням. Тоді й з’являється місце для експерименту. Але формальна сторона творчого акту є тільки засобом, обгорткою для того, що письменник хоче сказати.
– Які імена у світовому мистецтві для Вас є знаковими? Кого з польських митців вважаєте своїми творчими однодумцями?
– Ціную ясність і логіку міркувань екзистенціалістів, їхнє дистанціювання від реальності та людини. Назву імена Мартіна Гайдеггера, Жана-Поля Сартра, Альбера Камю, Франца Кафки, десь поруч – драми Семюела Беккета… Але в той же час, мабуть, за принципом протилежності, перебуваю під величезним враженням від творчості Габріеля Маркеса, його книжки навчили мене в інший спосіб сприймати світ, інші звучання. У цьому контексті не будуть несподіванкою прізвища польських письменників: Вітольд Гомбрович, Бруно Шульц, Станіслав Ігнатій Віткевич – велика трійця сучасної польської літератури. А також Віслава Шимборська, Збігнєв Герберт та Тадеуш Ружевич як великі майстри-звитяжці у царині поезії.
– У Вас склалися дружні стосунки з багатьма українськими літераторами. Зрозуміло, що рівень спілкування аж ніяк не залежить від національності. Проте можна припустити, що деякі ментальні відмінності, зафіксовані й відчуті у часі бесіди, розширюючи психологію сприйняття, збагачують співрозмовників. Що нового почерпнули для себе з розмов із українськими колегами?
– Надзвичайно ціную простоту і щирість у контактах з іншими людьми. Це цінності, які зникають, проте вони є важливими, їх місце заступає маркетинг, утворюючи певний бар’єр у людських стосунках. Україна – світ до болю справжній, своєрідний, наче виідеалізована автентика з прози Шульца. І на цьому фоні українські письменники, котрі шукають спосіб визначення своєї ідентичності, на мою думку, унікальні. Є в них щось юнацьке, якась палкість, велика цікавість – риси, яких бракує на старому континенті. Тому літературний центр ваги Європи переміщається в ці райони.
– У львівському видавництві «Астролябія» вийшла книжка «До побачення в пеклі» (2012), в якій здійснено спробу осмислити трагедію першої половини минулого століття, коли ламалися долі мільйонів, коли людське життя, яке могло бути відібране будь-якої миті, зазнавало катастрофічного знецінювання – у часи, про які йдеться у книжці, навіть «не кожен міг похвалитися власною могилою». Як з’явилася думка написати книжку?
– Це нормальна, звичайна потреба сплачення боргу перед поколінням, приреченим на пекло війни і забуття. Внаслідок політичних реалій у післявоєнній Європі, особливо на Сході долі людей або анексували на потребу ідеології або забували про них, спотворювали, поливали брудом. Під величезним тиском їх змушували відмовитися від своїх цінностей і принципів, віри, мови, котрі формували їх світ, засилали до таборів, розстрілювали, катували, маніпулювали їх свідомістю, змушували воювати один з одним. Я не хотів нікого засуджувати, я не знаю, як кожен з нас реагував би в умовах аналогічного перевантаження.
– Пам’ять про таких людей, як Рудольф Стефан Вайґль (про нього у книжці розповідає Анеля Руткевич), який розробив вакцину проти тифу і урятував мільйони людей, а у часи окупації багатьох вберіг од смерті, у певному сенсі є виправданням людського існування, у якому не завжди людський талант скеровується у вірному напрямку…
– Особливо тому, що вони не дочекалися вдячності після війни. Переслідувані, залякані, звинувачені в зраді, вмирали у злиднях з відчуттям печалі, поразки. Навіть після смерті багато з них не дочекалися реабілітації. Тягар їхньої долі – тягар великої несправедливості несуть тепер їх діти. Маніпуляція правдою на рівні влади «вмілих технологів пропаганди», чиї імена завжди залишатимуться у тіні, – явище, характерне не тільки для того часу. Сьогодні на кожному кроці на власній шкірі зазнаємо подібних маніпуляцій – повсюди. Маніпуляцію пам’яттю та свідомістю перетворено на найстрашнішу зброю, на знаряддя боротьби, значно гірше від ракет і атомної бомби.
– Героям книги, котрі нині живуть у різних країнах (Україна, Польща, Білорусь, Латвія), довелося пройти крізь справжнє пекло. Їхня пам’ять є болісним свідченням екзистенціального жаху Другої світової війни та тоталітаризму, – жаху, який іржавим цвяхом увійшов у свідомість людства й, трансформувавши її, став частиною новітнього (і, вочевидь, не найкращого) досвіду. У процесі читання книжки складається враження, ніби кожен з Ваших співрозмовників роками чекав, аби і його пам’ять постала зафіксованою на папері. Як відбувалося знайомство з героями книжки?
– Я вдячний за те, що доволі випадкова доля звела мене з цими людьми. Імовірність тих зустрічей можна порівняти з виграшем у лотереї. Йдеться про величезну територію, тож раціонально важко пояснити, яких технічних заходів слід було ужити, щоб натрапити на їхній слід, налагодити контакт, почати розмову. З математичної точки зору майже неможливе, принаймні дуже складне завдання. А все ж я зустрів цих людей на своїй дорозі: у поїзді, на квартирі у Карпатах, під час випадкового візиту до медичного центру, на літературному конгресі. Кожна з цих історій є інша. І кожна розмова напрочуд складна, болюча.
– У книжці натрапляємо на такі слова: «Я йду – це мій життєвий принцип. Якщо інша людина виходить назустріч, то прочиняє двері і запрошує. Вона така ж дитина, народжена жінкою, і так само смертна, вона мені брат». Вочевидь, подібні думки існують в якості віддзеркалення філософії людини, її духовних та моральних переконань?
– Я думаю, що ці слова, сказані о. Людвіком Рутиною з Бучача, якого вже немає серед живих, є спільною рисою всіх моїх співрозмовників: відкритість до інших, почуття скромності та смиренності. Можливо, це було частиною способу життя, з якого бралася їх сила, здатність до виживання, стійкість до жорстокості, яка підстерігала на кожному кроці. Незважаючи на трагічний досвід, вони зберегли радість, спокій. Не звинувачують, не жалкують над своєю долею, нічого не просять для себе, не скаржаться на несправедливість. Вони готові допомогти.
– У Польщі збірку біографічних репортажів «До побачення в пеклі» було надруковано 2009 року. Книжка відзначена премією маршалка Мазовецького воєводства та номінована на премію ім. Ю. Мацкевича за кращу історичну працю. Знаю, що реакція на книжку у Польщі не була однозначною…
– У мене не було наміру написати книгу, яка була б «за щось чи проти когось», я хотів повестися чесно зі своїми співрозмовниками та по відношенню до самого себе. У мене не було наміру постачати аргументи політикам та іншим громадським чи релігійним організаціям, вписуватися в ідеологічні маніпуляції. Я не засуджував, не обвинувачував, не нав’язував істини. Це спровокувало критику, звинувачення, навіть агресію в ЗМІ, що репрезентують різні верстви суспільства. Мені вдалося викликати одностайні засудження і лівих і правих політичних угрупувань, котрі зазвичай між собою щоденно воюють. Скажу, що був не в змозі охопити всього процесу, прочитати всі рецензії, прослухати всі програми, взяти участь у всіх дискусіях, викликаних книжкою.
Все ж думаю, що остаточний суд над історію, яка взиває до нас, мушу здійснити не я, а читач, який повинен зробити це у згоді зі своєю совістю і своїми знаннями.
– Оскільки Ви не раз долучалися до перекладу поетичних та прозових творів українських авторів і маєте досвід на цій ниві, хочу запитати, як оцінюєте переклад книжки «До побачення у пеклі», здійснений Андрієм Павлишиним?
– Доля виявилася прихильною до мене, я не міг бажати більшого, навіть не мріяв, що Андрій Павлишин погодиться перекладати мою книгу. Тим паче, що раніше двоє інших перекладачів відмовилися, побоюючись реакції, яку книжка може викликати в Україні. Я чув про Андрієві переклади есеїв Герберта, Мілоша, листів Шульца, вважав його за найкращого українського перекладача з польської мови, тож моя радість, коли я дізнався про його згоду, була безмежною. Це відомий, уважний, надзвичайно вдумливий перекладач із великими знаннями – майстер слова. І дуже роботящий. Пізніше я познайомився з ним особисто, я у захваті від цієї людини. Він має у собі той неймовірний спокій, який супроводжував у житті героїв моєї книги.
– На книжку відгукнулися відомі українські літератори, серед яких Євген Баран, Василь Слапчук, Сергій Дзюба. Наскільки подібним/різним є сприйняття книжки в Україні та Польщі? Чи задоволені рецепцією книжки в Україні?
– Атмосфера під час авторських зустрічей в Україні нагадує атмосферу у Польщі: лунають важкі запитання, а іноді навіть звинувачення. Це означає, що така книга була необхідною, що проблеми залишаються актуальними, що цих складних тем слід торкатися у суспільній дискусії.
Я прочитав рецензії, вони посутні й чесні, знаю, що критерій щирості та вірності собі для їх авторів напрочуд важливий. Хотів би за це їм подякувати, їхні зауваги та рефлексії є для мене надзвичайно цінними – весь час учать мене чомусь важливому.
А книжка… книжка живе своїм життям, і це дає надію та втіху.

Луцьк – Єдльня, 2013р.
Leave a comment