?

Log in

No account? Create an account
entries friends calendar profile Previous Previous Next Next
"Кур’єр Кривбасу"(№293-294-295, 2014): інтерв'ю з Марком Робертом Стехом - Олександр Клименко
supraphon
supraphon
"Кур’єр Кривбасу"(№293-294-295, 2014): інтерв'ю з Марком Робертом Стехом
Марко Роберт Стех

МАРКО РОБЕРТ СТЕХ: «ПРОПОНУВАТИ В СУСПІЛЬСТВІ ВИСОКУ КУЛЬТУРУ…»

– Розуміння еволюційних процесів, що відбуваються у мистецтві, творча інтуїція і професійна майстерність мають підказувати письменникові, як треба писати, щоб, оминаючи літературні маргінеси, адекватно часові та розвитку стилів опрацьовувати так звані вічні теми. Марку, у чому для Тебе полягає мистецька актуальність художнього твору?
– Олександре, мушу визнати, що я аж ніяк непевний, що насправді цей термін означає. Не лише на практиці, а й навіть як ми повинні його визначати теоретично. Чи «мистецька актуальність» це здібність письменника точно відчути і відгукнутися на дух часу, себто й створити тексти, які знайдуть глибокий і живий відгук серед сучасників? Чи, майже навпаки, не звертаючи уваги на смаки й зацікавлення епохи, творити літературу чи мистецтво, яких його час потребує і вимагає, та які навряд чи знайдуть резонанс в його оточенні? Перший випадок пов’язаний з розголосом, нерідко успіхом. Другий надто часто прирікає письменника на існування на тих «літературних марґінесах», про які говориш.
Скажім, чи була «мистецьки актуальною» творчість Григорія Сковороди? Адже його тексти стилістично й світоглядно не вписувалися в просвітницький дух доби, і невипадково він був невиданим за життя і на довгий час забутим. А втім, коли дивимося з перспективи нашого часу на кінець ХVІІІ ст., то хіба ж не здаються нам його твори не лише актуальними, а, по суті, визначальними для тієї епохи? Вони немов компенсаційно вносили в культуру те, чого їй бракувало і, таким чином, анахроністичний Сковорода став не лише предтечою майбутніх епох, але й, парадоксально, речником свого часу.
Я мушу сказати, що, хоча оба ці виміри «актуальності» мають своє природнє місце в культурі, для мене цей другий вимір важливіший. Узагалі, якщо конче потрібно придумати якусь формулу, то для мене літературний твір буде «актуальним» тоді і лише тоді, коли він автентичний. Коли процес його зародження, кристалізації і визрівання, а тоді оформлення в матеріяльну, звукову чи текстову форму не є визначений ані сліпою імітацією стилів, ані підкоренню моді, ані спробам іти назустріч смакам публіки й досягти комерційного успіху чи некомерційного визнання. Ані навіть бажанням створити «насправді актуальний» твір. Як на мене, в творчому процесі просто нема місця на думки про «актуальність» твору чи то в сенсі стилістики, чи світогляду. Якщо творець, що, силою обставин, занурений у свій час і «актуальність» своєї епохи, дозволить собі творити неупереджено й органічно, то його твір просто не може бути не-актуальним, незалежно від того, чи буде здаватися традиційним чи експериментальним. Якщо повернутися до Сковороди, то я б сказав, що передумовою «актуальності» твору є те, щоб творчий процес був для письменника «сродною працею». 
– Якось я слухав радіопередачу за участю Степана Процюка, Євгена Барана та Олега Солов’я, в ній проговорювалися важливі теми (відсутність інтелектуальної аудиторії, засилля масової літератури, одинокість письменника, налаштованого на серйозний тон у літературі), катастрофічність яких насправді не є новою. Пригадую 1993 рік. Перший міжнародний фестиваль сучасного мистецтва «Нова територія» у Києві триває три дні, у приміщенні Українського дому – щоденні аншлаги. З цього приводу музичний оглядач, теоретик джазу, ведучий BBC Єфим Барбан (відомий як Джеральд Вуд) тоді сказав: «Це не нормальна ситуація, вона зміниться. На концерті Дерека Бейлі у Лондоні у залі – п’ятнадцять слухачів». Так і сталося… Масове і елітарне завжди перебувало у певній пропорції, у світоглядному протистоянні…
– Так, я гадаю, що марґіналізація певних типів мистецтва, які ставлять перед глядачем чи читачем особливо ускладнені вимоги, це явище неминуче. Правда, я говорив би не так про елітарне мистецтво, як про деякі експериментальні течії і явища, такі як згадана тобою музика Дерека Бейлі, а в Україні хочби композиції співтвореного Тобою гурту САТ. Елітарні види мистецтва, в певних умовах, можуть стати якщо не популярними, то престижними, до яких ставляться з повагою, навіть коли їх не розуміють. Але для експериментального мистецтва слухач-читач мусить нібито вивчити іншу «мову», а це завдання далеко не для всіх. І не тому, що воно, мовляв, таке важке, а просто тому, що переважна більшість людей не бачить досить серйозної причини для того, щоб вкласти в нього потрібні зусилля. І так воно є не лише в Україні, а й повсюди.
Початок 90-х в Україні був особливим часом духовного піднесення та й світоглядної розгубленості, коли шукання нової культурної приналежності та нових, альтернативних до старого порядку пережиттів, смаків, поглядів, здавалося багатьом, – я так це уявляю собі, – єдиним шляхом пристосування до нових обставин. Коли ситуація в суспільстві, на краще чи на гірше, дещо стабілізувалася, то більшість людей зосередилася на буденних справах і на комфорті легко зрозумілих «істин», залишивши позаду не лише колишній ентузіязм до експериментального мистецтва, але й, на жаль, часто теж і до канонічної високої культури.
– Чого нині потребує некомерційне мистецтво – мистецтво, завдяки якому, можливо, й існує феномен культури і яке передбачає по-справжньому унікального, очитаного реципієнта, – визнання, підтримки, розуміння?
– З практичного боку, некомерційні мистецтво та література в усьому світі потребують сьогодні державної і інституційної підтримки. Без того їхній повноційнний розвиток майже неможливий. Більшість держав трактує свою елітарну культуру як національне багатство, в яке треба інвестувати чималі фонди. І справді ця культура, значною мірою, визначає тоді міжнародний статус держави. На жаль, в Україні ситуація в цій сфері дуже погана, у першу чергу, з огляду на корумпованість і дуже низький рівень культури в політиків і державних чиновників. Виглядає так, що для більшості тих людей зовсім байдужі питання якоїсь там високої культури, а ще й модерної і складної, а ще й української… В карикатурних виявах, це люди, для яких вершина культури – це спроможність мати у себе дома золотий туалет.
Але, звісно, є інший і, як на мене, істотніший вимір цієї проблеми. Це вже згадана Тобою слабкість культурного середовища в Україні. Такий стан має цілу низку історичних причин, про які треба було б говорити окремо, але суттєвим для нашої розмови є те, що це проблема не мала і не косметична, а глибока, якої не можна виправити фінансуванням чи президентським указом. На жаль, хоч як пересічний громадянин України невдоволений з сьогоднішнього уряду, ще в надто багатьох аспектах свого світосприйняття він-вона живе згідно із майже тотожною системою цінностей. Цей уряд ще надто близько віддзеркалює суспільство в цілому, і я, приміром, сумніваюся, чи серед пересічних громадян, які гірко нарікають на корупцію чиновників, знайшлося б багато таких, які, бувши у відповідному контексті, принципово відмовилися б взяти хабар, бо це проти їхніх моральних засад…
А висока культура це один з найефективніших засобів, вироблених упродовж віків, плекання витонченіших, менш примітивно еґоїстичних цінностей і принципів особистого й суспільного життя. Але про цінність і важливість культури переконати суспільство можуть лише ті, які цю цінність уже пізнали й живуть за її принципами. Не корумповані політики та чиновники, а бажано якмога менш корумповані творці культури і представники отого поки що рудиментарного в Україні культурного середовища. І тут я особисто вважаю, що велика частина відповідальності за цей процес і його наслідки лягає на самих творців культури. Ми з Тобою та з нашими друзями письменниками, малярами чи музикантами мусимо це середовище виплекати, бо ніхто інший цього не зробить. Абсолютно не досить піарити й пропаґувати свою власну творчість чи творчість тусовочного кола друзів! Я вважаю, що, майже як за часів просвітництва, в нас нема іншого виходу, ніж наполегливо пропонувати в суспільстві високу культуру в якомога ширшому спектрі, а, в першу чергу, осмислювати й обговорювати увесь комплекс української класики, з якої наша сучасна культура мусить виростати. Лише, на відміну від просвітників ХІХ ст., ми маємо відповідальність плекати не простонародну і масову, а насамперед елітарну, некомерційну культуру.
– Щодо питання такої відповідальності, то часто про цілком легкотравні книжки говорять як про одкровення, і критики – від нерозуміння чи заангажованності – їм аплодують, тиражуючи власне засліплення на читача. Хто зі сучасних літераторів, на Твою думку, сьогодні достойний презентувати українську літературу – як в Україні, так і у світі?
– Оце явище легковажного й безвідповідального висвітлення літературних текстів це саме й один із симптомів неповноцінности культурного середовища. І ми з Тобою, разом з усіма, хто щиро поважає і дорожить українською культурою, повинні, в міру можливостей, протидіяти такому розмиттю цінностей і смаків. Причому я аж ніяк не пробую сказати, що в нас чи в будь-кого іншого є монополія на істину в справах культурних цінностей і що всі мали б на культуру дивитися за одною схемою. Ні! Проблема смаків та цінності мистецтва чи літератури ніколи до кінця не визначена, а ще й до того плинна, яка постійно міняється і еволюціонує. Я кажу про інше: про відповідальність і добросовісність діячів культури. Ми маємо «працювати на цій ниві», – якщо я напівіронічно звернуся до того народницького вислову, – згідно з нашими найкращими знаннями та намірами. Тут аж ніяк не втратило актуальності гасло Михайла Драгоманова «чиста справа вимагає чистих рук». Якщо критик свідомо нав’язує суспільству халтуру, вихвалюючи під небеса другорядні чи третьорядні тексти знайомих, бо ті аналогічно хвалили або хвалитимуть його писанину, то хіба ж це не доказ, що той літератор живе за тією ж системою цінностей, як корумпований політик? Він тоді й не має права нарікати на «занепад культури», бо він сам цей занепад утверджує.
А щодо другої частини Твого питання, то я не хочу відповісти поверхово й назвати за схемою якісь прізвища, бо відповідальна відповідь вимагала б довших пояснень. Узагалі, замість згадувати якісь яскраві творчі особистості, я радше говорив би про окремі видатні твори різних авторів. І я можу радо сказати, що, як на мене, в Україні сьогодні є достатньо багато цікавих, вдумливих, вміло скомпонованих творів, які можуть достойно представити нашу культуру в світі. І коли трапляється нагода, я пробую представляти їх в такому світлі. Наприклад, недавно тому в антології малої прози, яку я готував для чеського видавництва разом з чеською перекладачкою Луцією Ржегоріковою. Антологія вийшла 2012 р. і успішно розходиться в Чехії, а до неї я рекомендував понад 50 творів 44 українських авторів, і радо подав би більше, якби не технічні й фінансові обмеження. І я переконаний, що бодай деякі з тих текстів повинні автентично зацікавити наших західніх сусідів, а, в деяких випадках, можуть навіть стати для них справжніми відкриттями.
– Марку, які перспективи інтеграції сучасної української літератури – на рівних – у світовий літературний простір?
– Цей процес інтеґрації усе ж таки відбувається. Дарма, що дуже важко і поволі. Якщо говорити не лиш про літературу, а про культуру загалом, то, мабуть, найкращий стан речей у музиці, адже, крім всього іншого, це мистецька форма, яка не потребує перекладу. І ось приклад Валентина Сильвестрова, який здобуває собі дедалі почесніше і видніше місце в світовій музиці й, тим самим, відкриває двері іншим українським композиторам на світові сцени, це красномовне свідчення того, що така інтеґрація на рівних можлива та й що вона стає реальністю. Недавнім доказом того були хоча б концерти славетного квартету Кронос, який, крім струнного квартету Сильвестрова, твору написаного на спеціяльне замовлення цього ансамблю, зіграв ще й твори Мар’яни Садовської та Вікторії Польової.
З літературою справи безперечно складніші. Не лише тому що там завжди потрібен і перекладач, і хоч більш-менш пристойний видавець, і рекламна кампанія, але й тому, що в цій сфері Україна не має десятиліттями відомих на заході імен на зразок Сильвестрова у музиці. Процес іде важко, бо все відбувається зусиллями ентузіястів без жодної підтримки держави, а навіть літературних організацій, які, наскільки я можу судити з віддалі, лиш час до часу вистрибнуть з якоюсь неконструктивною ініціятивою на зразок номінації когось із колишніх соцреалістів на Нобелівську Премію, що не тільки не має шансів на успіх, але й викликає враження, що українська культурна спільнота провінціональна і відстала. Тим не менш, зусилля індивідуальних ентузіястів поволі приносять результати в таких країнах, як Польща, а потрохи й Німеччина, де твори української літератури починають займати нехай і скромні, але пристойні місця на «літературному ринку». Звісно, ще дуже далека дорога до того, щоб захід сприймав нашу літературу не як екзотичну цікавинку, а як добре відому інтеґральну частку европейської літератури. Але я вірю, що такий процес можливий.
Однак, як на мене, за однієї критичної передумови. Я переконаний в тому, що наша культура матиме шанс інтеґруватися в світовий контекст лиш тоді, коли вона спершу стане повноцінним явищем у себе дома. Я нещодавно зговорився з Павлом Гунькою, оперним співаком, який, попри напружений графік зірки европейської опери, реалізує неймовірно важливий масштабний проєкт запису класичних пісень українських композиторів, в ідеалі, усіх: від Миколи Лисенка починаючи. Він залучає до того проєкту не-українських співаків, які вже записали 10 компакт-дисків, а зараз іде запис ще 300 пісень. В Україні єдиний мені відомий проєкт, який можна порівняти за вагомістю, це важливий цикл записів «Антологія української музики» скрипальки Богдани Півненко… Отож, Павло казав мені, як багато хто з українців переконують його, що нашу високу культуру в такому професійному виконанні треба насамперед і майже виключно «просувати в світ», щоб переконувати захід, мовляв, Україна має справжні культурні цінності. А Павло заперечує, – і я повністю підтримую його думку! – ще це навпаки: цю культуру спершу мусять пізнати і засвоїти українці, бо без того просто-на-просто нічого путнього не вийде. Світ не сприйме всерйоз культури народу, що сам цієї культури не знає, а себто не поважає її! Я б ще до того додав, що в такій ситуації успішними на міжнародній арені стають окремі одиниці, але не національна культура. І ці одиниці часто здобувають визнання, як ми це бачили в історії, не як представники України, а в рамках інших культур. Народ, в якому не виникне критична маса активних любителів власної високої культури, не може інтеґруватися на рівних у світовий культурний контекст. Та й навряд чи такий народ на це заслуговує.
Отож, повертаючись до Твого питання, я вірю, що процес інтеґрації можливий, але чи стане від реальністю залежатиме у першу чергу (я в тому переконаний!) від активності й повноцінності культурного середовища в Україні, саме того, про яке ми говорили раніше й яке ми мусимо плекати. А, на жаль, як на мене, українські письменники та й творці з інших сфер мистецтва ще занадто мало роблять для побудови такого середовища.
– Після поїздки в Америку композиторка Алла Загайкевич з сумом констатувала, що дива не сталося: вона переконалася у тому, що знала й раніше – на Заході потрібний наш фольклор і нічого, окрім фольклору. Чи означає це, що статус сировинної бази, на яку перетворилася Україна, поширився і на мистецтво: дайте нам зразки народного мелосу та словесності, і ми самі напишемо ваші симфонії, романи. Експорт культури, про який каже А. Загайкевич, є винятком чи тенденцією?
– Не знаю, якими точно були контакти Алли Загайкевич з американськими слухачами чи композиторами, але я не зовсім поділяю її враження. Узагалі-то, до недавнього часу, українським фольклором ніхто на заході особливо не цікавився, за винятком еміґрантів з України. Лише порівняно недавно наш фольклор привернув до себе увагу ширшої західної авдиторії, та це, як правило, не традиційний гопак чи типові наші танці й пісні, а фольклор високопрофесійно і самобутньо відтворений (а може краще сказати: створений?) такими виконавцями, як гурт ДахаБраха чи Мар’яна Садовська. На мій погляд, культурний захід зараз відкритий сприймати, і то серйозно, українську класику і сучасну академічну музику. Але це не означає, що там чекають з відкритими обіймами на виконавців нашої музики. Про українську музику і культуру там досі не знають майже нічого, і ми мусимо вибороти собі місце на дуже вимогливому «ринку» західної культури. Але те, що успіх можливий, вказує, приміром, високе визнання для записів п’яти симфоній Бориса Лятошинського, яке здійснив свого часу в Києві американський дириґент українського походження Теодор Кучар і яке визнали найкращим світовим записом 1994 року. Або згадуваний уже мною Ukrainian Art Song Project Павла Гуньки, який залучає до проєкту відомих виконавців не-українців, які не лише щиро вражені, що існує так високого рівня українська музика, але й згодом включають ці пісні в свої сольні репертуари і пропагують їх далі. Це поступовий і аж ніяк не легкий процес, але без якоїсь комплексної підтримки української держави (на яку й навряд чи можна надіятися), я не бачу іншого шляху. І тут знову, мені здається, творцям з України треба брати активнішу позицію в пропаґуванні не лише своєї власної творчості, а й української культури в цілому…
А повертаючись до поїздки Алли Загайкевич до Америки, то можливо її неґативний досвід був зумовлений тим, що отой вид складної та вимогливої для слухачів електронної музики, яку вона компонує (й безперечно дуже талановито!) набагато важче пропонувати слухачам в будь-якій країні. Це оте експериментальне мистецтво, яке, либонь, ніколи не стане широко популярним. Навіть твори світових класиків цієї музики не легко пробивають собі місце до сучасного слухача. Але я впевнений у тому, що й на таку складнішу музику з України можна виробити попит у відповідних середовищах.
– Для сучасного українського літпроцесу характерна експансія підліткового мислення, яке подекуди демонструють і автори старшого віку. Що стимулює письменників писати саме для такої аудиторії? Як Ти до цього ставишся?
– Так, я, звісно, помітив цю тенденцію, хоча мало міг би сказати про конкретні тексти такого типу. Визнаю, що я ще жодного з них, крім дуже коротких оповідань, не дочитав до кінця. Безперечно, така література має своє місце і сенс в літературному процесі, але мене особисто вона не дуже притягає. А оскільки в мене хронічно перенавантажений графік, то я читаю дуже вибірково, насамперед те, що мене чимось зачепило і обіцяє принести якесь нове зрозуміння чи особливе естетичне пережиття. Поки що мій контакт з текстами отого, за Твоїми словами, «підліткового мислення» таких вражень мені не приносив…
Та, самозрозуміло, це питання значно ширше, аніж сучасний стан нашої літератури. В усьому світі помітна тенденція знижувати планку масової культури до рівня читачів або глядачів дедалі молодшого віку, причому часто звертаючись до найвразливіших і наймеш захищених психологічних (та й фізіологічних теж) імпульсів. З точки зору масової культури причина очевидна: якщо її привабити, то з тієї авдиторії, яка ще не виробила механізмів самоконтролі, можна заробити найбільше грошей. Її легше робити емоційно залежною від певного типу продукту розвагової індустрії. Можливо, що в деяких авторів тієї «підліткової літератури» спонуки аналогічні: бажання достукатися до того (за ринковими уявленнями) найкритичнішого, бо потенційно наймасовішого читача, і не лише підлітків, а й зростаючої маси старших за віком людей, які однак бажають емоційно залишитися в безтурботності підліткової уяви і вбачати в культурі винятково засіб для розваги. Але, як на мене, ситуація тут складніша та глибша. Це відбиває, великою мірою, психічний стан усього західнього (а може й не лише західнього?) суспільства наших часів. Карл Юнґ твердив, що колективне позасвідоме даної цивілізації, а іноді й усього людства, в дану епоху тяжіє до констеляцій певних архетипів, які визначають поведінку і емоційні реакції переважної маси людей, яка пасивно піддається загальним тенденціям. Він чи Марі-Люїз фон Франц уважали, що ХХ ст. (а як виглядає, то ХХІ ст. ще й поготів) пов’язане з констеляцією архетипу Вічного Юнака, Puer Aeternus, що спонукає безкритично обожнювати ідеал молодості в усіх позитивних та неґативних її аспектах. Про це явище в контексті української літератури я писав іще в 90-х, аналізуючи «Перверсію» Юрка Андруховича. Між іншими, скорочений варіянт мого есею нещодавно перевидали у вроцлавсько-львівському збірникові Українські трансгресії XX–XXI віку / Ukraińskie transgresje XX–XXI wieku.
– Валер’ян Підмогильний, Микола Хвильовий, Ігор Костецький, Григір Тютюнник – письменники, котрі своєю творчістю засвідчили високий рівень української прози. Професійний та духовний досвід видатних попередників віддзеркалюється у творах сучасних літераторів?
– Безперечно віддзеркалюється, хоча, звісно, не у всіх. Якщо в українському суспільстві в цілому, наскільки я можу про це судити, зв’язок з традиціями власної високої культури слабкий і аж ніяк недостатній, то серед літераторів ситуація значно інша. Приміром, серед прозаїків мого покоління живий зв’язок з традиціями кращих майстрів нашої прози, як на мене, дуже помітний. І не йдеться про наслідування (хоча й від того не завжди вдається втекти), а про серйозні творчі спроби, засвоївши традиції, по-новому їх розвивати. Узагалі-то я не дуже полюбляю вичислювати в таких ситуаціях конкретні імена, але для прикладу для мене особисто в ту високопрофесійну традицію добре вписується, скажім, проза Юрка Іздрика (шкода, що він якийсь час уже її не пише). Серед його прозових текстів останніх 20 років є деякі, які я назвав би просто таки віртуозними за стилем і майстерністю побудови. Та й не треба далеко іти, бо і Твою прозу я зараховую до цієї категорії, чи то оповідання із «Supraphon-у», чи довший текст «Коростишівського Платонова». На щастя, я б міг назвати при цій нагоді ще чимало інших прозаїків…
– Свого часу Ти писав про штучне розділення української літератури на «материкову» та «діаспорну» і про свої намагання протидіяти політизованому поділові. Чи маєш приклади зустрічного руху в цьому питанні в Україні?
– Я не міг би назвати якихсь конкретних заходів чи ініціятив такого «зустрічного руху», але усе-таки оптимістично сподіваюся, що цей процес поволі проґресує. Здається мені, що кількість людей, які хоч трохи знайомі з українською літературою створеною за межами України, таки зростає, а головне що українські інтелігенти, зокрема молодшого покоління, відвертіші для сприйняття цієї літератури як своєї, а не як якоїсь екзотики, з якою не до кінця знаєш, що робити. Але водночас, на жаль, я досі зустрічаю, причому іноді з несподіваних джерел, вияви незрозуміло упертих, доґматичних упереджень. Нещодавно я мав нагоду читати опінії відомого літературознавця, професора провідного університету в Україні, що, мовляв, він переконаний, що дослідження творчості поетів Нью-Йоркської Групи не мають стосунку до українознавчих студій. Себто ці поети писали собі вірші по-українськи десь там у Нью-Йорку, Чікаґо чи Ріо-де-Жанейро, але їхні твори до української літератури як такої не причетні. І це пише людина, яка читала еміґраційних авторів і спроможна цю літературу оцінити! Я особисто не розумію, як людина з тими поглядами визначає межі «справжньої» української літератури. Чи це виключно тексти написані людьми, які живуть в Україні? Але ж тоді треба було б викинути зі «справжньої» літератури до «діяспорної» таких авторів, як Тарас Шевченко, який майже все життя жив і творив поза кордонами українських земель. Хіба що Петербург чи Середня Азія, себто землі старої Російської Імперії, це для тих людей ще «своя» територія, але Нью-Йорк – це чужа екзотика… Ось такі рецидиви колоніяльного мислення, і то серед нібито розумних людей, мені прикро помічати…
– Роман «Голос», який вийшов у львівській «Піраміді» 2005 року, – твір зі складною архітектонікою та філософською символікою, нелінійність оповіді засвідчує відсутність найменшого компромісу з читачем. Наскільки я розумію, це є Твоєю свідомою і принциповою позицією, є тим авторським голосом, котрий не міг прозвучати в інший спосіб. Тобі не стає сумно від усвідомлення, що коло людей, здатних «прожити» роман з достатньою причетністю та вдумливістю, не є широким? Що в цій ситуації все ж вселяє надію?
– У першу чергу, я хочу підкреслити, що деяка складність архітектоніки чи трактування символів в моєму романі «Голос» – це не самоціль і не програмне завдання, а насамперед наслідок об’єктивних причин. Тому я ніколи й не думав у категоріях компромісу з читачем. Для мене не було жодного суперництва, тому і питання компромісу не існувало. І навіть не йшлося про виклик чи то традиційним формам роману, чи звичним сподіванням читачів, дарма, що «Голос» безперечно пропонує неконвенціональну модель того, що таке роман і чого від нього очікувати. Утім, врешті-решт я намагався написати цей текст найкраще, як міг, а тоді з доволі смиренним ставленням передав його читачам. Тому й не надто сумую, що авдиторія для «Голосу» далеко не масова. Усе-таки я мав уже велику радість почути глибокі, вдумливі відгуки, починаючи, зрештою, із передмови Костянтина Москальця. А це для мене набагато важливіше, аніж тиражі розпроданих книжок…
Як на мене, є дві головні причини того, що, на перший погляд, можна сприймати як особливу ускладненість «Голосу». По-перше, це обмеженість мого таланту. Бо ж, в ідеалі, я хотів би написати так, щоб «Голос» промовляв до сердець, душ і розумів усіх небайдужих, і якщо це не так, то значна частина провини лягає на мої плечі. Не знаю, чи, як кажеш, цей «авторський голос не міг прозвучати в інший спосіб», але це факт, що я не зміг інакше його втілити в літературну форму. А друга причина – це характер матеріялу, із яким я змагався. За нахилом душі я ніколи не пишу прози на суспільні й злободенні теми. Навіть психологія персонажів у мене річ далеко не першорядна. Я вже мав нагоду в інших інтерв’ю точніше пояснити принципи написання «Голосу», але тут скажу тільки, що цікавила мене аж ніяк не фабула, не зовнішні події чи закрути сюжету, а прірва, яка лежить під ними, цей «Голос», з якого усе бере свій початок, і куди накінець поринає. А для того, щоб передати словами ці виміри я не бачив іншої можливості, ніж ставити під сумнів деякі конвенціональні засоби романістики, структури розповіді, розгортання сюжету, ба самих механізмів мислення та відчування людини, яка пише, і тої, яка читає. Мені здається, що складним завданням для читача «Голосу» є насамперед відмова від деяких завчених звичок і типових сподівань від тексту, бо я переконаний, що, коли це подолати, то все стає значно простіше…
– У журналі «Кур’єр Кривбасу» за 2011 рік надруковано уривок з Твого нового тексту – обламки епосу «Невмирущі». Що би Ти міг повідомити своєму читачеві про цей прозовий твір?
– На перший погляд «Невмирущі» – це повна протилежність «Голосу». Якщо «Голос» – текст ліричний, історія одного персонажа упродовж одного року життя, і якщо формально це безперервний потік слів, що ні на мить не зупиняється, не лишає звичних павз для того, щоб передихнути, – якщо це одна суцільна ноосфера звуків, образів, чуттів, слів писаного тексту, яка пробує імітувати невпинність та щільність переживань індивідуальної людської психіки, то «Невмирущі», навпаки, побудовані з малих принципово розрізнених обламків. В ідеалі, цей «роман» має складатися з нескінченної кількості оповідань, які можна читати в довільній послідовності. Тому, в самому принципі, цей твір не може бути завершеним, а «Голос», як, мабуть, пам’ятаєш, побудований як заокруглено цілісна, завершена структура. В «Невмирущих» є маса персонажів і дія відбувається упродовж трьох тисячоліть, постійно перестрибуючи з однієї епохи в іншу, з одної країни до іншої. Це погляд на історію західної культури, але не оком історика, а відчуттями безпосередніх учасників подій, леґендарних персонажів, які не вмирають і зберігають пам’ять про розвиток західної цивілізації так, як людина пригадує власне життя: фраґментарно, емоційно, вибірково. «Невмирущі» це твір епічний, що і позначено в підзаголовку. А втім, попри все це, для мене цей текст є прямим продовженням «Голосу». Спробою підійти до тих самих тем і торкнутися тих самих, по суті невловних, вимірів життя і свідомості, як і в попередньому, набагато інтимнішому й більш особистому тексті…
– 2005 року видавництво «Критика» надрукувало перше в Україні зібрання творів Ігоря Костецького, підготовлене й упорядковане Тобою. Перед кожним розділом розміщено літературознавчі розвідки. Творча спадщина І. Костецького – унікальна. Література такого кшталту є безцінним скарбом, оскільки, на моє переконання, саме наявність виявів високохудожнього мислення є ознакою дорослості й потужності національного мистецтва…
– Я повністю згоден з Тобою щодо високої оцінки творчості Костецького. Це літератор-ерудит, а водночас новатор світового рівня у сферах драматургії та прози. Костецький, для мене, це яскравий приклад того, як українська література може функціонувати в світовому вимірі. Він, зрештою, свідомо намагався кожним своїм проєктом наближувати українську культуру до загальноевропейської, інтеґрувати Україну в світовий контекст. Та й навіть для тих, хто вже багато знає про Костецького, ця постать ще ховає чимало несподіванок. Ось, приміром, разом з літературознавцем Миколою Полюгою я готую для видання в «Кур’єрі Кривбасу» у 2014 р. листування Костецького з Езрою Павндом і добірку (правда, невелику з технічних причин) його перекладів поезій Павнда з ніколи не друкованими примітками Костецького. Бо хіба багато українців знає про те, що підготована і видана Костецьким в 1960 р. книжка «Вибраний Езра Павнд» була в свій час найповнішою збіркою перекладів з того поета в будь-якій мові світу?! А зокрема в ній був найбільший вибір перекладів Канто. Ось це один із випадків, коли українська культура ішла плече-в-плече з першими рядами творців і пропаґаторів світової культури. І це далеко не єдиний такий випадок, але майже всі вони здійснювалися зусиллями окремих виняткових одиниць, яких, на жаль, оточувала атмосфера апатії та байдужості загального українського суспільства. Це стереотип, що його нам конче треба міняти. Та й, незалежно від того, чи вдасться подолати його в загальному суспільстві, Костецький це дуже добрий приклад для наслідування для кожного, хто хоче серйозно працювати в українській культурі. Крім всього іншого, це людина подиву гідної сили волі, титанічної працелюбності та непохитної відданості своїй місії. Попри відсутність підтримки, він залишився одержимо активним творцем до кінця своїх днів.
– Марку, Ти вивчав механічну інженерію, займався видавничою діяльністю, був причетний до кінематографу і театру. Наскільки важливо для письменника бути універсальним та обізнаним у різних галузях?
– Я й далі займаюся видавничою діяльністю, адже основне (хоча далеко не єдине) моє професійне амплуа – це директор Видавництва Канадського інституту українських студій. Про те, щоби бути професійним письменником (а ще й україномовним у Канаді!) ніколи в мене не було й мови… А щодо важливості бути універсальним, то я не знаю, чи ризикнув би обстоювати якийсь загальний і для всіх правдивий принцип. Багато чого залежить від особистої вдачі. Я людина доволі непосидюща, і мені цікаво пробувати робити різні речі. З одного боку, оця «розхристаність» не дозволяє мені здобути настільки глибоких знань з якоїсь одної ділянки, як в людини, яка кожного дня послідовно займається одним ділом. Зате я можу черпати враження, ідеї та натхнення з різних сфер життя, а здається мені, що для письменника це непогано, та й для кожної людини корисно. Серед іншого, я вважаю, що навчання математики й фізики аж ніяк не завадили мені творчо працювати в літературі та літературознавстві, а радше навпаки.
– Ти є автором і ведучим циклу культурно-освітніх передач «Очима культури», у яких розповідаєш про українську літературу (Г. Сковорода, Т. Шевченко, П. Куліш, В. Винниченко, В. Свідзінський, М. Хвильовий, В. Петров, Ю. Шевельов), кіно (О. Довженко, С. Параджанов), театр (Лесь Курбас), малярство (М. Бойчук, О. Богомазов), музику (А. Ведель, Д. Бортнянський, М. Березовський, Б. Лятошинський, Л. Грабовський, В. Сильвестров). Чи маєш у планах висвітлення персоналій сучасної літератури? Наразі слухачі передачі «Очима культури» мали можливість познайомитися з творчістю Валерія Шевчука…
– На сьогодні в мене 56 телесюжетів «Очима культури». Це короткі передачі (7–8 хвилин), в яких, силою обставин, можна вмістити обмежену кількість інформації, отже їхня головна мета зацікавити глядача темою і подати орієнтири для дальших розшуків. Щодо сучасних літераторів, то, крім Шевчука, я поки що розповів ще і про Емму Андієвську. Загалом мушу визнати, що в питанні висвітлення творців сучасної культури, я мусив би порівняти себе до того ґенерала з оповідання Домонтовича, який в розмові з Ґете заявляв, що він купує лише книжки покійних авторів, бо хоче мати остаточні видання творів. В мене підхід не такий же безпощадний, але все-таки в даній серії я зосереджуюся на творцях, які не лише повністю сформовані, а які уже принесли в нашу культуру вагомий, чітко скристалізований внесок. Мені нецікаві, в даному разі, новинки, тимчасові сенсації і спалахи пристрастей, які через рік можуть бути неактуальними. Я хочу запропонувати українським глядачам моє бачення отого комплексу явищ нашої національної культури, який лишається незалежним від мод і кон’юнктур і на основі якого можна будувати щось нове, яке водночас буде органічною часткою континууму нашої духовної історії. Причому я особливо зацікавлений аспектами, які відбивають еволюцію формування української самототожності, а себто мають значення також і для тих українців, які вважають себе далекими від літератури чи мистецтва.
Звісно, якщо мені вдасться (бо я й ніколи не знаю на сто відсотків, як довго матиму можливість та й бачитиму сенс продовжувати серію), я хотів би сказати й про деяких інших живих класиків нашої літератури: Ліну Костенко, Ігоря Калинця, Василя Голобородька або Миколу Воробйова й «Київську школу» загалом, про поетів Нью-Йоркської Групи і про вже класичні аспекти культури кінця 80-х і початку 90-х. Безперечно хочу продовжити розмови про сучасних класиків української музики, яких українці загалом зовсім мало знають. Про Сильвестрова і Грабовського я говорив, але Євген Станкович, Мирослав Скорик, на заході Вірко Балей… Або ж малярі: Іван Марчук, Олександр Дубовик, Володимир Макаренко, тощо, тощо… На щастя, тем та видатних особистостей аж ніяк не бракує! В нас насправді є величезне багатство, якого ми самі, на жаль, як слід не знаємо… Але всі ці названі імена – це поки що лише плани на майбутнє. Якщо все піде добре і я завершу наступну (уже п’яту) серію «Очима культури», то в ній ітиметься про деякі важливі теми нашого ХІХ ст., а також, як і в інших серіях, елементи модерністичних течій початку ХХ ст. Адже в нашій історії теж достатньо захованих скарбів. І достатньо тем для роздумів, які можуть вагомо вплинути на наше реальне щоденне життя. Урешті-решт вони ж стосуються основи наших почуттів і дій: наших уявлень про те, хто ми такі і яку традицію цінностей вибираємо для себе.

Спілкувався Олександр КЛИМЕНКО
Луцьк – Торонто, 2013 р.
Leave a comment