?

Log in

No account? Create an account
entries friends calendar profile Previous Previous
Володимир Базилевський. Духовний вимір - Олександр Клименко
supraphon
supraphon
Володимир Базилевський. Духовний вимір
jazz.jpg

Олександр Клименко – професійний музикант із консерваторською освітою. Факт важливий з огляду на своєрідність його творчості. Тим паче що й сам він акцентує на цьому увагу. «У моєму житті порівну музики і літератури», «мені подобається проза, яка синестезійно наближається до музики», «я присвятив багато часу експериментальній музиці».
Свідчення настільки промовисті, що обізнаний читач його романів «Коростишівський Платонов» і «Прихована фортеця» без зусиль зауважить схильність автора до експерименту й імпровізації. Віддавши щедру данину імпровізаційній музиці, музикант Клименко не розпрощався з нею і тоді, коли література, за його зізнанням, стала його сольним проектом. З певністю можемо твердити, що музичний досвід – із найважливіших джерел живлення уяви як у згаданих романах, так і в його химерній новелістиці. Це ж йому, молодому прозаїку Клименку, належить сентенція: немає більшої метафізики, аніж музика. 
Музична складова присутня і в назві цієї книжки есеїв та інтерв’ю: «Весь цей літературний джаз». Вона – логічне продовження його попередньої праці «Від не-початку і до не-кінця».
Обидві вони узгоджуються з його літературно-художньою практикою, пояснюють її й увиразнюють. Важливий чинник, позаяк проза письменника непроста для сприйняття. За нею вгадується строката лектура. Йдеться не лишень про художні тексти, а й про відкриття в галузі науки, гіпотези і теорії. Щоб зрозуміти, скажімо, один з найулюбленіших прийомів автора – зміщення в часі, треба бодай прочитати «Гіперпростір» Мічіо Кайку. Теорія гіперпростору передбачає існування інших вимірів, паралельних світів. І що може бути заманливішим для пробудження письменницької уяви?
Різножанрові книжки, за Клименком, допомагають долучитися до проблеми з різних боків. Читання сурогатної літератури непродуктивне. Справжня книжка – це розгортання емоційної, інтелектуальної і духовної перспектив.
Есеїстика О. Клименка – думання в дії. Він – із критиків, які мислять широким планом, тяжіють до масштабних узагальнень. Схиляючись до синкретизму в творчості, переконує: «Моностилістики в чистому вигляді не існує, тому жоден зі стилів не може претендувати на вичерпність. Сентименталізм чи дадаїзм, приміром, мені не менш цікаві, аніж експресіонізм; реалізм, посилений чуттєвим сприйняттям дійсності, у моєму розумінні, наближається до сюрреалізму, котрий знову повертає обличчям… до оновлених реалій».
Зізнання важливе, бо дає можливість упритул наблизитися до сюрреалістичних візій його прози. Що воно не випадкове, підтверджує й останнє в часі інтерв’ю автора, оприлюднене в «Літературній Україні». І коли він запевняє: реалізм може розширюватися за рахунок сюрреалістичних прийомів, а сюрреалізм за рахунок достовірного зображення дійсності, – то неважко здогадатися: мовиться передовсім про його бачення й творчі орієнтири.
Розумна критична проза – гострий подразник для пожвавлення вітальної сили свідомості, налаштованості її на авторську хвилю. «Придумане реалізується», – каже критик, і йому віриш, бо тому підтвердження – перебіг подій у «Прихованій фортеці». «Мистецька мета вища за утилітарну», – нагадує він, і це запам’ятовується.
«Мені не надто цікава література мейнстриму, яку переходиш убрід, не замочивши ніг. Не цікаве відкрите чи завуальоване загравання з читачем. Не цікавий професіоналізм, якщо він, творячи кон’юнктуру, провадить у сліпий кут, в нікуди. У літературному творі мають розв’язуватись серйозні художньо-естетичні й філософські завдання. Якщо цього немає – тоді немає предмета для розмови».
Аксіоми, як і вікна, потребують протирання від нашарувань негативу часу. А коли вони мовлені письменником модерним, який тяжіє до неординарних художніх вирішень, то переймаєшся довірою уже, сказати б, на чуттєвому рівні.
Аби склалося повніше уявлення про художню творчість Олександра Клименка, зауважу, що шлях, ним обраний, нелегкий, більше того – ризикований. Як ризикований будь-який експеримент. Але відсутність експерименту – це й відсутність оновлення. Навіть найдосконаліші прийоми пізно чи рано втрачають дієвість. Новаторство – то втома традиції, потреба її омолодження. І якщо процес омолодження відбувається плавно, без розривів життєдайних судин і капілярів, новаторство, у свою чергу, обертається на традицію, і так без кінця.
Я не став би нагадувати про цю очевидність, якби не інерція сприйняття, обумовлена інерційним письмом. Художник інстинктивно відчуває цю інерцію і прагне її розхитати. Прямо цього Клименко не декларує, напрям руху підказує йому художницька інтуїція. Ризикованість же полягає в тім, що українська інтелектуальна атмосфера надто розріджена, потребує живильного кисню. А отже, й існує небезпека наштовхнутися на нерозуміння й відторгнення. Письменник це усвідомлює, тому ба ні та й ремствує з цього приводу.
Негації у їх тяглості в часі, їх циклічна повторюваність – мають свою закономірність. Євген Маланюк: «Досвід років, повних згущеної трагіки, не міг не позначитися як на “батьках”, так і “дітях”». І там же обмовився про «цинізм і пусту зухвалість», які «ніколи ще не творили змісту мистецької творчості». Стаття датована… 1946 роком.
Маємо всі підстави повторити сентенції поета. На нашу долю теж випали роки «згущеної трагіки». Як і цинізм та «пуста зухвалість» у письменстві. Література – будівля ієрархічна. В одних ота трагіка відлунилася надривом шукань виходу з перманентного мороку, в інших – буфонадою, блазнюванням, падінням у низини існування.
На правах приналежності до «батьків» зізнаюся, що маю сантимент до автора «…літературного джазу» ще й тому, що з ним легко порозумітися «на рівні вічних партитур». Його оминула спокуса немудрого потоптування попередників, як і скверна, що їй піддалися нестійкі таланти. І це при тому, що в своїх шуканнях він незрідка радикальніший від тих, що гучно декларують свою інакшість.
Література тим незручна для її творців, що спонукає до самовикривальності. Заховатися неможливо. Втекти нíкуди. Ти є таким, яким є. Кажучи про інших, виказуємо себе. «…рідкісна якість, яку я надзвичайно ціную в людях, – уміння оминати категоричність і дотримуватися виваженої об’єктивності в судженнях».
Така позиція – не свідчення відсутності зубів. Мовлячи про великих небіжчиків, ми незрідка підсвідомо впадаємо в іконопис. Клименко не боїться зізнатися у неприйнятті поезії нобелівського лауреата Чеслава Мілоша. Прочитавши той пасаж, подумки посміхаюсь, бо теж її не приємлю. На відміну від його, Мілоша, есеїстики.
Хворобу видатного кінорежисера і за сумісництвом українофоба Михалкова Клименко діагностує так: «Особистісний декаданс, який логічно вписується в парадигму російської ідеології».
Віддаючи належне талантові Забужко, Андруховича, Жадана, автор інтелігентно дає зрозуміти, що акультурно плутати їх з іменами першого ряду світової літератури.
Довіра до критика зростає в міру вкраплення в тексти особистісного. «Анатолій Білошицький помер, виходячи зі столичного метро, – від інфаркту. У віці 44 років. Швидка приїхала надто пізно. Помер у день свого народження – вісімнадцятого жовтня. Я дізнався про це, коли був у Луцьку. Дізнавшись, вибіг на вулицю і через якийсь час опинився у центральному парку: ходив поміж осінніх дерев і плакав…»
Мовиться про вчителя з Київської консерваторії, у якого майбутній письменник вчився по класу диригування й інструментовки.
Сповідальність, домежна щирість – не ходовий сьогодні товар. А саме вони, як спалахи, висвічують письменника-людину. І, либонь, невипадково пригадуються у цьому зв’язку слова автора, що не існує демаркаційної лінії між літературою і життям. Правдивість – вона теж із чеснот цього критичного письма. Ось критик, приміром, констатує: запропонованих реальністю інформаційних об’єктів не осягнути. І це розуміння, за його словами, обернулося на безперспективну (виділено мною – В. Б.) печаль. Як тут не згадати біблійне: знання примножують скорботу. Засоби масової інформації привчають до духовної смерті. Саме так.
Окремі уривки зі статей сприймаються як доосмислення, повторне переживання текстів. Відчуваю щемливість, нотує критик, як предтечу просвітлення. Таке просвітлення дарує йому картина Брейґеля «Мисливці на снігу». Відчуття «надреальної безтілесної чистоти». Лишається подивуватися з точності атестації.
Про кого б не писав Клименко: про педагога Януша Корчака, кінорежисера Кшиштофа Зануссі, музиканта Пола Маккартні чи про письменників-земляків Слапчука і Лиса, – він підтягує читача до себе, налаштовує його на вищі регістри сприйняття.
Літературно-критичні есеї та інтерв’ю Олександра Клименка дають поживу для розмислів про сьогоднішній і завтрашній день літератури. У поміч зацікавленим пропонуються розсипи цікавих думок, спостережень і узагальнень. А це означає, що аналітичний хист письменника, осмислення ним явищ культури у їх різнобарв’ї й цілісності дають підстави сподіватися на його активне вторгнення на вибоїсту територію рухомої есеїстики і в подальшому. Бо ж, судячи з прочитаного, автор у розповні сил.
Leave a comment